Читати книгу - "Немезида"

Міс Марпл здригнулася.

Архідиякон провадив тихим і сумним голосом:

— А проте навіть тепер я іноді сподіваюся й відчуваю, що її вбив якийсь інший молодик. Хтось, хто був, безперечно, психічно хворий, хоч ніхто й не здогадувався про це. Можливо, чужинець, із яким вона випадково десь зустрілася. Чужинець, що запропонував підвезти її в машині, а потім… — Він похитав головою.

— Могло статися саме так, — сказала міс Марпл.

— Майкл справив дуже погане враження в суді, — сказав архідиякон. — Він брехав по-дурному й безглуздо. Він збрехав, коли його запитали, де стояла його машина. Вимагав від своїх друзів, щоб вони підтверджували його неможливі алібі. Він був наляканий. Він нічого не сказав про свій намір одружитися з Вериті. Певно, його адвокат вважав, що це тільки ускладнить його становище — присяжні подумають, що вона примушувала його одружитися, а він цього не хотів. Це було давно, і я вже не пам’ятаю подробиць. Але докази проти нього були неспростовні. Він був винний — і було видно, що він винний.

Тож ви повинні зрозуміти, міс Марпл, чому мені так гірко й чому я почуваюся таким нещасним. Я припустився великої помилки, я заохотив чудову й милу дівчину піти назустріч своїй смерті, бо я погано знав людську природу. Я не зрозумів, на яку небезпеку вона себе наражає. Сподівався, що якщо вона відчує страх перед ним, якщо раптом довідається про щось дуже погане в ньому, то скасує свою обіцянку одружитися з ним і прийде до мене, і розповість мені про свій страх, про те, що довідалася про нього. Але нічого такого не сталося. Чому він убив її? Тому що довідався про її вагітність? Тому що на той час знайшов собі якусь іншу дівчину й не хотів, щоб його примусили одружитися з Вериті? Я в це не вірю. А може, була якась зовсім інша причина? Скажімо, він убив її тому, що вона раптом стала його боятися, відчула, що їй загрожує небезпека від нього, і порвала свої стосунки з ним? Можливо, саме це розбудило його гнів, його лють і штовхнуло його на насильство та вбивство? Я не знаю, і ніхто не знає.

— Ви не знаєте? — перепитала міс Марпл. — Але ви досі знаєте й вірите в одну річ, чи не так?

— Що ви маєте на увазі під словом «вірите»? Ви застосували його в релігійному розумінні?

— О, ні, — сказала міс Марпл. — Я зовсім не про те думала. Я думала про те, що у вас, чи, може, мені так здається, живе дуже сильна віра в те, що ті двоє кохали одне одного, що вони справді хотіли одружитися, але щось перешкодило їм це зробити. Щось таке, що закінчилося її смертю, але ж ви досі переконані в тому, що в той день вони прийшли до вас, бо хотіли одружитися?

— Ви маєте цілковиту рацію, моя люба. Так, я досі вірю у двох закоханих, які хотіли одружитися, які мріяли бути разом і в щасті, і в нещасті, і в бідності, і в багатстві, й у хворобі, й у здоров’ї. Вона кохала його й була готова бути з ним чи на добро, чи на зло. Але сталося так, що, поєднавшись із ним, вона себе прирекла на зло. І воно принесло їй смерть.

— Не втрачайте своєї віри, — сказала йому міс Марпл. — Думаю, я теж у це вірю.

— То що ж у такому разі сталося?

— Я ще не знаю, — сказала міс Марпл. — Я не можу бути цілком певна, але думаю, Елізабет Темпл знала або почала здогадуватися про те, що відбулося. Вона сказала: «Яке це жахливе й моторошне слово — Любов». Тоді я сприйняла її слова так, що через кохання Вериті заподіяла собі смерть. Бо вона щось довідалася про Майкла, що обурило її до глибини душі. Але її смерть не настала внаслідок самогубства.

— Ні, — сказав архідиякон, — то було не самогубство. На суді пошкодження були описані дуже детально. Самогубець не може так спотворити собі обличчя.

— То був жах! — сказала міс Марпл. — Справжній жах! Але неможливо зробити таке з дівчиною, яку ти кохаєш, навіть якщо ти й убив від «надміру почуттів», чи не так? Задушити її ти ще можеш, але ти не битимеш по обличчю та голові ту, яку кохав. — Вона прошепотіла: — Любов, любов — яке жахливе слово!

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

ПРОЩАННЯ

Наступного ранку автобус зупинився біля готелю «Золотий кабан». Міс Марпл вийшла попрощатися з друзями. Вона застала місіс Райзлі-Портер у стані глибокого обурення.

— Ну й дівчата тепер пішли, — сказала вона. — Ні здоров’я. Ні витримки.

Міс Марпл подивилася на неї запитливим поглядом.

— Я про Джоану кажу. Свою небогу.

— О, моя люба. З нею щось негаразд?

— Це так вона каже. Запевняє, ніби в неї розболілося горло й висока температура. Але я їй не вірю. Вона нахабно бреше.

— О, мені дуже прикро, — сказала міс Марпл. — Якщо вона справді хвора, то чи не зможу я чимось допомогти? Доглянути за нею?

— Раджу вам не зважати на неї, — сказала місіс Райзлі-Портер. — Її хвороба — лише прикриття, якщо ви хочете знати мою думку.

Міс Марпл скинула на неї ще одним запитливим поглядом.

— Дівчата, вони такі дурні. Мало не щодня закохуються.

— Емлін Прайс? — запитала міс Марпл.

— О, ви теж це помітили. Атож, вони тепер, схоже, не розлучаються. Але мені він не до вподоби. Один із патлатих студентів, що так полюбляють тинятися по всіляких демонстраціях, які вони мають звичай скорочено називати «демо». Невже їм ліньки вимовити слово повністю? Я ненавиджу абревіатури. І як мені тепер бути? Нема кому доглянути мене, зібрати мій багаж, винести його й занести. Ось у якому становищі я опинилася. А це ж я заплатила за екскурсію й за все інше.

— Мені здавалося, вона була дуже до вас уважною, — сказала міс Марпл.

— Але не протягом останнього дня або двох. Дівчата не розуміють, що люди потребують невеличкої допомоги, коли досягають