Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів 📚 - Українською

Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"

355
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів" автора Автор невідомий - Народні казки. Жанр книги: 💛 Інше / 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 81
Перейти на сторінку:
підземні царевичі з сестрами-голубками, відразу ж покохались. Стали відразу весілля гулять, а Роман додому поспішає.

Так орлом і прилетів у двір. Зайшов у хату, а його кохана уже мертва. Збиралися вже поряджати її. Взяв Роман камінця, оживив Зіну, а коли ще й обсипав її пшеницею та землею, вона відразу ж стала здоровою. Побачила Романа і заплакала від радості.

— А мені, — каже, — ворожка сказала, що тебе вже нема живого. Я теж не могла так жити.

Тоді розказав Роман усе про ворожку, що це вона їм такого горя наробила. Розказав про все, що було з ним у дорозі і де він бував. Тоді люди пішли до ворожки-відьми і прогнали її геть із села.

А Роман із Зіною жили щасливо. Своїм дітям наказували, щоб любили святий хліб і рідну землю, бо дорожчого нема нічого у житті, вони і сліпого роблять зрячим.

Про Марусю — козацьку дочку

В одному селі жив багатий козак. У нього була дочка Маруся. Гарна була дівчина на все село, та ще й покірна — батька й матір поважала й слухала. Сватало її багато парубків, та вона всім гарбуза давала.

Настала війна. Стали брати рекрутів, ратників і в ратники брали людей зовсім немолодих. Черга прийшла й до Марусиного батька; а він старий, нездужає, а перемінити нікому, у нього не було синів. Маруся й каже:

— Тату, піду я за вас у службу.

— Що ти розказуєш, дурна? Чи таки можна дівці служити на службі? Та ти молода — хто не схоче, той не познущається над тобою. Піду я сам: чи вб'ють, а живий буду — вернусь.

— Як таки, тату, ви підете? Ви нездужаєте. Справте мені козацьку одежу, купіть коня і тоді побачите, який з мене ратник вийде! Ніхто й не пізнає, що я дівчина, а не козак.

Довго батько не хотів її відпускати, умовляв. І мати вже й плакала, й прохала її не йти на війну. Вона таки:

— Піду та й годі.

Нічого робити. Купив батько їй коня, справив одежу, шаблю і вирядили в полк. А той полк зараз і погнали на війну.

Маруся шаблею розмахує, мов проворний козак, і як пришилось до діла, вона краще всіх воювала. Начальники її запримітили і все хвалили. А вона молода, статна із себе, гарна, роз'їжджає поміж ворогами та куди не махне шаблею, голови тільки й летять.

Два старшини все придивлялись до неї і засперечались. Один каже, що це дівчина, а другий:

— Чого-таки, — каже, — дівчина сюди зайде? Що її понесе в таку лиху годину?

— Ну, коли так, — каже той, — то будемо битися об заклад. У мене є такі голуби, що вкрадуть її, і тоді побачимо, що воно — чи козак, чи дівчина. І тоді побачиш, коли не моя правда.

От скінчилася війна. Полки повернулися на свої місця, а ратників випустили додому. Вернулась і Маруся. Батько і мати такі раді — не знають уже, де й посадити. Розпитують її про війну, вона розказує.

Раз увечері Маруся лягла спати в садочку (вона все, було, літом у садочку ночує), кріпко заснула. А опівночі прилетіли два голуби, підняли її з постіллю і понесли через море, до тих старшин.

Несуть її та й співають:

Жила була в діда

Дочка Марусенька.

Бурку-ку!

Прилетіло к ній

Два голубоньки.

Бурку-ку!

Взяли її з постіллю,

Бурку-ку!

Несуть її через море,

Бурку-ку!

І тут справді несуть її через море, а вона спить, нічого не чує й не знає. Як уже занесли насеред моря, тоді вона прокинулася. Глянула — навкруги все вода, вгорі зірки і місяць сяють.

Вона дивується:

— Що це таке зо мною діється?

Спитала голубів, ті їй і розказали все. Тоді вона скинула з руки перстень, кинула в море і каже сама собі:

— Тоді я до свекра і свекрухи і до чоловіка заговорю, як оцей перстень побачу.

Принесли її додому, то вже, бач, до того старшини. Він зараз послав за своїм товаришем, що бився з ним об заклад.

Товариш прийшов.

— Ну, твоя правда, — каже.

Через тиждень там, чи що — вони повінчалися. Маруся все мовчить — ні до кого ні слова. Що заставлять свекор там або свекруха — вона зробить, та все мовчки.

От і посилають її на той світ до тітки, прохати берда (мертвої руки або ноги). Маруся плаче: не знає дороги на той світ, та й те ще, що до мертвяків іти — острах бере.

От чоловік дав їй червоний клубочок і каже:

— Гляди ж, куди оцей клубочок буде котитися, туди й ти йди.

І Маруся пішла за клубочком і опинилася на тому світі. Там її зустріли мертвяки, давай розпитувати: звідкіля вона та чого прийшла до них. Вона спитала про тітку — їй показали тітку.

— А чого ти прийшла до мене?

— Отак і так, — каже, — мати прохала вас, тітко, щоб дали їй берда.

Тітка догадалася, за чим прислано Марусю.

— Ходім же, — каже, — до мене в хату.

Маруся пішла за нею.

— Сідай же, дочко, та пополуднуєш.

Узяла, порізала мертву руку та й припрошує:

– Їж, — каже, — дочко!

Подивилася Маруся, подивилася та й думає:

«Де його діти ту закуску?»

Тітка задивилась, а вона взяла те м'ясо та під покуття й покинула.

— А що, дочко, вже з'їла? — питається тітка.

— Уже з'їла.

— Ручко, ручко, де ти?

— Ось під покуттям.

— Е, — каже тітка, — ти не розкидай мого добра.

Порізала й другу руку. Маруся знов узяла її тихенько й кинула під стіл.

Тітка й питає:

— А що, дочко, з'їла?

— З'їла.

— Ручко, ручко, де ти?

— Ось під столом.

— Чого-бо ти, дочко, моє добро розкидаєш?

Порізала ще руку.

— Коли ти, — каже, — не з'їси, то я тебе задавлю.

Думала-думала Маруся, де його на світі діти ту руку?

Тітка відхилилась, а вона за ту руку й підіткнула її під пояс. Тітка питає:

— А що, з'їла?

— З'їла.

— Ручко, ручко, де ти?

— Ось тут, під поясом.

Тоді тітка подумала вже, що Маруся з'їла руку.

— Оце ж тобі бердо (і дала їй мертву руку); на, віддай своїй матері.

Маруся пустила знов поперед себе клубочок та й давай уривати, як тільки можна, з того світа. Прийшла додому, а свекруха каже:

— Тебе й на тім світі лиха година не взяла?

А Маруся все мовчить.

Раз пішла Маруся прати: дивиться, а кіт витяг з води таку здорову щуку. Вона взяла й відняла ту шуку,

1 ... 55 56 57 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"