Читати книгу - "Бікфордів світ"

– Нічого… – говорив він. – Дотягнемо куди-небудь…

– Обов'язково дотягнемо, – підбадьорював його Харитонов, але вже шкодував про те, що потягнув Семена з собою.

Якось уночі, коли Семен дрімав, а Харитонов вартував, тримаючи його за руку, ця рука ослабіла. Харитонов спробував розбудити Семена, але не зміг.

Уже розвиднилось, а Харитонов усе сидів під деревом, стискаючи в руці холодну руку товариша. Думав Харитонов про те, що тепер він залишився сам, і про те, що треба поховати друга. Але як поховати його, коли немає ні лопати, ні лома, а під ногами промерзла недоступна земля.

Думаючи, він дивився на сніг, що вилискував блакиттю, і раптом почув близько чиєсь часте дихання: вовк сидів за два кроки від нього й дихав парою собі на лапи. Вовк не дивився на Харитонова. Харитонов пошукав поглядом палицю, щоб про всяк випадок мати зброю проти хижого звіра, але палиці близько не було.

Тим часом вовк перейшов на інший бік і всівся позаду мертвого Семена, втупившись у вічі Харитонову нерухомим холодним поглядом.

– Ясно, – прошепотів мандрівець, помітивши, що на ногу мертвого товариша з пащі вовка капнула слина. – Хіба ти їси мертвих? Ти ж вовк, а не шакал.

Вовк, немов зрозумівши слова Харитонова, винувато опустив погляд. Харитонов насилу звівся на ноги, відтягнув Семена від дерева. Вовк відбіг на декілька метрів.

Сніг був зовсім неглибоким, і Харитонов зрозумів, що навіть снігової могили для його друга не вийде.

Звір знову наблизився і всівся біля Семена.

«Та від тебе, мабуть, не відкараскаєшся!» – подумав Харитонов і уявив собі, як цей вовк обгризає закляклі ноги й руки Семена, і – дивна річ – не жахнувся він од цього бачення, і здалося воно йому навіть чимось зрозумілим. Живе, щоб вижити, поїдає таке ж живе, але слабке чи хворе, або поїдає мертве. І так триває життя Всесвітнього Лісу, сповнене різноманіттям, але гранично логічне. І тоді Харитонов, уже не думаючи про поховання друга, почав закривати снігом голову Семена. Сподівався він заховати від іклів вовка те, чим відрізнявся вчитель од інших людей, зустрінутих Харитоновим на своєму шляху. Він утрамбував долонями маленький сніговий пагорб над головою Семена і перевів погляд на вовка. Вовк якось по-собачому поворушив хвостом і, простягнувши лапи вперед, улігся на снігу.

– Ну все, – важко видихнув Харитонов. – Прощай! Прощай, Семене.

Він нагнувся й востаннє потиснув синю руку, потім витяг із мішка вчителя старовинну карту й переклав у свій, після чого попрямував, не оглядаючись, далі, до просіки, що проглядала між стовбурами дерев.

Ішов він до настання темряви.

Вибрав дерево, навколо стовбура якого майже не було снігу. Сів, скинувши речовий мішок. Відчув, як гудуть ноги. Поправив собачий комір старого, дуже теплого пальта. І притулив голову до стовбура.

Очі заплющилися. Голос, який видався знайомим, зазвучав у вухах.

– Цікаво, раніше я навіть не думав про це, – говорив голос, – просто не думав. Але тепер я точно знаю, що пустеля – найкраще місце для роздумів. Тут царює спокій, і якщо тільки не виникає піщана буря, то думки, які приходять у голову за температури дев'яносто шість градусів за Фаренгейтом, гідні запису золотим пером у цінні інкунабули поверх стародавніх текстів. Що брати від старовини? Що могли, ми вже взяли і встигли цього багажу позбутися. И ось людство, скинувши тисячолітній важкий тягар культури, знань, традицій, полегшило свої плечі й розігнуло спину, з тупуватою цікавістю озираючись у пошуках прикладання своїх знову первісних сил і вмінь. Воно розігнуло спину, і я відчув небезпеку, що наближається, всією своєю шкірою. І ось тут, у Саудівській Аравії, в одній із найбільших пустель світу, я перечікую час, проводячи його в приємних і протилежної властивості роздумах. А сьогодні у мене до того ж особливий день – шосте вересня. Сорок сім років тому цього ж дня почалися мої земні муки та небесні сумніви. І відтоді мені вдалося тільки одне, та й то вперше: я зустрічаю свій день народження в цілковитій самотності в маленькому оазисі Аравійської пустелі, відіславши провідника, місцевого кочівника, на кілька днів задля того, щоб потім він повернувся й вивіз мене на своєму верблюдові назад до цивілізації, що спротивіла мені й доживає свій стомливий вік. Цей день проходить дивно. Немає ні гостей, ні столу, ні звичного іменинного торта, в який вони сьогодні навтикали б сорок сім свічок. Нічого цього немає, але є найбільша цінність пустелі – вода, півтора галона води та слабеньке джерело, з якого вода виходить повільно і, розпластавшись по землі, повзе до кущів і двох фінікових пальм, які тут ростуть. Якщо дуже захотіти, звичайно, цю воду можна злизувати язиком просто із землі. Але це – коли закінчиться мій запас. Мені було видіння: вже не пам'ятаю звідки, але узяв я свічок заввишки вісім футів кожна і завтовшки півтора фута. І вкопав я їх, ніби це молоді дерева, в землю, через що вони стали схожі на незвичайний свічковий сад. І підпалив я їх. Горіли вони повільно і тьмяно, але коли опустився вечір, язички вогню стали яскравими. Вони з приємним шипінням лизали темряву, породжуючи красиве факельне світло, від якого на землю падали пливкі тіні. Було їх рівно сорок сім, і з розплавленого воску, що стікав на жовті стовбури, утворювалися нарости – гілки. І я вже було подумав, що там зараз теж проклюнуться ґноти і тоді я підпалю їх. Але ґнотів там не було, і я просто сидів на теплій землі, освітлюваний божественним світлом цих величних свічок. Я сидів і стежив, як вони зміцнювали свої основи воском, що стікав униз, і поступово набували форми невисоких пірамід. І я уявив собі день перед цією ніччю, уявив собі, як вогонь горить уже всередині пірамід, у прогорілих кратерах, і неухильно він тягнеться до землі, що злякалась і причаїлась і стала через те надзвичайно холодною, а на травах виступив холодний піт – те, що у людей зазвичай називають росою. І ось декілька язичків опустилися до землі й торкнулись її. І в спалаху, народженому від цього злиття землі та вогню, в цій заграві, що вмить скасувала ніч та її барви, я побачив величезний сенс. Я побачив яскраву крапку, поставлену в кінці давно