Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

Слотвінський зупинився, показав рукою на столик, біля якого стояв Базилевич, мовив:

— Ми тут присядемо, панове… А ви побудьте з нами, пане Базилевич, справа, яку будемо обговорювати, стосуватиметься й вас… Це мій новий працівник, учасник повстання, особа довірена… Знайомтеся, Михаиле. Директора театру ви, напевне, знаєте, а це Франц Бєльовський, брат Августа.

— Але ж Франц загинув… — Базилевич з подивом глянув на незнайомого мужчину. — Він…

— Ах, який ви ще жовторотий, — поморщився Слотвінський. — Сказано — Франц Бєльовський, і все на цьому.

— Розумію, розумію, — почервонів Базилевич; відповідь Слотвінського образила, але разом з тим він був йому вдячний, що посвячує його у щось утаємничене, цікаве.

— Почекаємо трохи, — продовжував Слотвінський. — Поки Август приведе пана Фредра, ми встигнемо й наговоритися: відколи його обрали депутатом до станового сейму, він став ще маестатичнішим.

Повсідалися довкола столика, одне крісло залишилося вільним, — Базилевич поштиво стояв збоку. Северин Гощинський сидів із схиленою головою, переплівши на грудях руки. В кутках його повних губ застигло невдоволення.

— Це марна затія, панове, — сказав він помовчавши. — Нонсенс. Ми звертаємося за допомогою до апологета аристократії, щоб він допоміг нам видавати революційний часопис з антиаристократичною тенденцією… І це його депутатство в Галицькому сеймі… За що? Адже на таке треба заслужити.

— Не судіть так суворо, пане Франц, — заступився за Фредра Камінський. — Олександр — особистість дуже складна, його важко збагнути. Він і сам себе ніяк не збагне, — така доля багатьох великих. Найкращий приклад — Гете… А наш Міцкевич — де він опинився, коли його батьківщину охопило полум'я?

— Не проводьте небезпечних паралелей, пане Непомуцен. — Гощинський був нахмарений, не підводив погляду. — Самі пишете поезії і добре знаєте, що поет поетові не рівня.

— Я не хочу принизити Гощинського, коли говорю про велич Фредра, — підкреслено мовив Камінський.

— Їх не можна порівнювати, вони не співставляються, — сіпнув головою Северин.

Базилевич пильно придивився до Гощинського, він зрозумів, хто цей чоловік, і пройнявся гордістю за себе, що його посвячують у найпотаємніші справи, які започатковуються такими великими людьми.

— Навпаки, — заперечив Камінський. — Найкраще вивіряти оцінку на антиподах, — якщо брати до уваги літературний рівень творчості, а не світогляд. Який той рівень у консерватора, а який у революціоніста, — чи за рахунок ідей не знижується майстерність; який у класициста і в романтика, — хто що витискає із можливостей обраного напрямку; який у комедіописця і в трагіка, — як використовується потенціал жанру…

— Ви розриваєте дві нероздільні категорії: світогляд і майстерність, а це помилково…

— Але ж факт залишається фактом: талант Фредра переріс його світогляд. На нього обурюються демократи за ідеалізацію аристократичних гнізд, а аристократи докоряють йому, що він охаює власне гніздо. Його комедія «Ніхто мене не знає» — це, скажу вам, сміх у будинку божевільних. Яка гірка іронія: шляхта доводить забавами і балами, що вона ще жива… Ті, які рахували просо в горшках, форсять у парадних мундирах, — це ж про нинішній день, пане Франц! А «Пан Йов'яльський»! Здер образ з живого шамбеляна, якого ми всі знали, і висік, вишмагав весь клас — вироджений, без майбутнього. «Gdzie ja jestem? A sa tutaj ludzi–i?»[72] …Будьте справедливі, Франце. А депутатство… Та він їм стільки всолив — у моїй присутності, — що я сам дивуюся. Але ж — авторитет!

Гощинський підвів голову, в його очах темнилася зневага.

— Як ви гарно вигороджуєте Фредра, пане Непомуцен… А не хочете самі собі признатися, бо ж вам вигідно ставити прибуткові комедії, що його сміху владці не бояться. А щоб застрахуватися від можливого різкого випаду Фредра, вони взяли його на прив'язь — депутатством. І він дає себе тримати, — це ж вигідно: бути кумиром у черні і своїм у палацах… Каштелян з його «Нового Дон Кіхота» недвозначно каже: «Треба бути божевільним, щоб хотіти переробити світ. Що буде з шляхетними поривами, коли людство почне керуватися ницими гаслами?» Вам ще щось більше потрібно, пане Непомуцен, для характеристики Фредра?.. Але я прийшов до нього: нам треба грошей, і він їх має…

— Тихо, ідуть, — підвів руку Слотвінський.

Проходом між стелажами ішов попереду високий з ледь зсутуленими уже плечима Олександр Фредро, ішов з гордо відкинутою назад головою, а вік таки лягав на плечі й приземлював його поставу; у лівій руці тримав капелюха, у правій — паличку; за ним ступав щуплий з сивуватими скронями бібліотекар Бєльовський; Август із–за спини Фредра підморгував колегам, мовляв, усе в порядку, маестро має добрий настрій.

Драматург галантно поклонився присутнім, ковзнув поглядом по обличчях і, поки сів у вільне крісло, приглянувся пильно до Гощинського, якого представили йому як брата Августа. Очі обох на мить зчепилися і тут же відштовхнулися: Фредро впізнав поета, — їх колись знайомив Камінський у театрі після спектаклю «Дами і гусари». Гощинський тоді перший раз зупинявся у Львові.

Тепер згадалася розмова у фойє театру.

«Ах, що ви наробили, пане Фредро, — сказав з неприхованою іронією молодий, та вже голосний „Канівським замком“ і „Банкетом помсти“ поет. — Стільки пар розбили, аж три! А вони могли б поженитися і наплодити цілу зграю сарматців… Великої шкоди завдали ви польській нації!»

Знаменитий драматург зверхньо глянув тоді на Гощинського і мовив, недбало перефразовуючи рядки рефрену із його вірша «Банкет помсти».

«А все ж меншої, ніж міг зробити один поет, коли б поспільство слухалося його макабричного заклику: „wypic krwi z nami i zakasic sztyletami!“[73]. Уявіть собі, що сталось би з людьми після такої учти».

Більше вони тоді не розмовляли, порозумівшись одразу. Гощинський ретирувався, склавши для себе назавжди незмінну оцінку таланту драматурга, а Фредро викинув з пам'яті інцидент з молодим поетом, поезію якого — навіть «Канівський замок» — вважав набором заримованих політичних гасел.

І ось випадок звів їх знову, вони впізнали один одного, — Камінський не думав, що так станеться. Колишня зустріч була надто короткою… Проте давня неприязнь заворушилася в душах обох, Гощинський вирішив не просити у Фредра допомоги.

— Я слухаю вас, — сказав сідаючи Фредро.

Гощинський мовчав. Камінський утратив будь–яку надію на порозуміння між поетами, та все ще спробував рятувати ситуацію.

— Справа дуже конкретна, — заговорив, зніяковіло посміхаючись. — Ми хочемо видавати у друкарні Закладу часопис… Ну, самі розумієте, не маємо засобів. Тому задумали звернутися до вас.