Читати книгу - "Апостол черні"

щастя й програвав. Програвши по раз третій, і сим разом вже значну суму, дав гарантію. Раз загорнув більшу суму чужий якийсь пан, два рази завідатель Альбінський, знов пізніше один румунський боярин, що розкидав дукачами, мов діти іграшками, покликуючи хриплим голосом доливати йому шампана, який пив, як воду, і так велося на відміну. Разів зо два програв і завідатель Альбінський. Не промовивши на те ані слова, він вийняв спокійно програну суму, кинув її панським рухом на стіл і продовжував гру без намислу й слова. Ніхто не міг відгадати з виразу його обличчя, що мав на думці. Опановував собою до такої міри, що ніхто не знав, як до нього дібратися. Вже було коло четвертої ранку, коли вчитель Рибка шепнув по раз другий батькові перервати гру і віддалитися.

Чи чув він се і чи було се по його гонорових засадах — не знати. Він грав, мов шалом захоплений; грав без удержки з побілілим лицем, розгорілими очима, з фанатичним завзяттям — програне назад здобути — аж лячно було на нього дивитися.

Учитель повторив осторожно свою попередню пропозицію з добавленням, що дальша гра доведе до руїни — та він говорив до глухого.

Обидва брати фон Ґанинґайми… молодший передше, старший пізніше, віддалилися з-поміж грачів, а їх місця зайняли інші, свіжі гості.

Нараз піднявся зі свого крісла непомітно Альбінський і, не сказавши ні слова, кудись віддалився. Ніхто з грачів не звернув на те уваги, коли й не вернувся тим більше, що на деяких вже опорожнених місцях позасідали дами-румунки, знані з пристрасної гри в карти — деякі інші панове, а може, півгодини по віддаленню завідателя, з’явилася його сестра пані Орелецька і сіла на опорожнене братове крісло.

„Я займаю місце Альфонса, — сказала ввічливо до батька півжартом, — але, не щоб грати, а так собі, бо люблю слідити за грою. — Гра й інші забави сьогодні горять в палаті, пане капітане. Не то що інше, а   п р а в д и в о   г о р я т ь“. Останні слова вона більше прошепотіла до нього, оглянувшись за вчителем, що просто сторожем вартував між столиками граючих і все наново спинявся в дискретнім віддаленню за плечима батька, сказавши се, вона присунулася до батька ближче й довірливо.

І не знати, чи її несподівана поява в його нервовім настрою, чи втрачена сума, чи замітка, може, про сьогоднішню „забаву й гру“… змішали його, чи її дальша балачка, в котрій виявляла іронічні дотепи і бистроумність, подібні до тих її брата, котрими півзаохочувала, півпідганяла батька до дальшої гри — досить її присутність вплинула оскільки не корисно на нього, не фахового грача, що він, ставляючи наново якусь, хоч вже і не більшу суму в газардовій грі — на однісеньку карту, провалився і сим разом.

Орелецька, що, як сказано, слідила жадібно за його грою, може, й поінформована про його тутешній стан братом, вломила руки — і, що гадаєш, сину, вчинила?»

Юліян перервав читання, витріщився на батька і пояснив йому, як вже передше, місце, до якого саме дочитав.

«Справді, що гадаємо, мій сину? — повторив тут батько усно і глядів через хвильку допитливо на сина: — Але читай далі».

Сей здвинув плечима. «Не кажу нічого, тату. В мене хвилюється душа, — але дізнаюся».

«Вона, та пані Орелецька, заявила йому тут несподівано в сій хвилі, що вона його любить і, хоча він, може, візьме її цю заяву за зле, вона не в силі того собі довше затаювати, тим більше, що бачить, що він сього вечора не має щастя… як се при зелених столах іноді буває. Та вона маюча… має лиш одну дитину, доньку, отже все  п о к р и є,   з а л а г о д и т ь   і буде добре. Чи   в і н   х о ч е?

Він, мов громом вражений, мов в повороті з іншого світа, сильно зворушений через поновну втрату, витріщився без зрозуміння на ню.

Коли ж вона, не зводячи з нього своїх великих чорних очей, повторила своє питання, крізь котре продзвеніло вже надто явно бажання належати йому — він зрозумів її врешті.

Він не молодий, не має заміру женитися… чого їй від нього? До того, українець… вона — полька…

„А що ж то шкодить?“

„Ви демон…“

„Але не злий…“ — відповіла вона, усміхаючись.

„Ні. Лиш польський і…“ — його жде інший.

„Простіть і забудьте мене“, — додав ще.

Він встав і, немов нетямлючись, опустив похитливим ходом переповнену димом салю.

Вслід за ним пішов і учитель Рибка. Коли вступили в просторий передпокій, де учитель помагав йому одягнути плащ, се було вже добрим ранком і сам накинув наопашки пальто; увійшло й кілька інших панів, що, рівно їм, опускали палату.

Один говорив одверто, з жахом, а рівночасно й співчутливо: „П р о г р а в  найкраще своє село, з тим закопався. Уявіть, панове, село Б. втратити — аж страшно, воно було його одинокою коморою на площині, що ще посідав“.

„Хто програв, хто?“ — спитав хтось з-поміж них, шукаючи в поспіху між річами і шапками за своїм капелюхом.

„Йоахим фон Ґанинґайм. Він“.

„Бійтеся Бога“.

„Так. Грав сеї ночі шалено, не тямлячись. За ним втратив так само одно село вірменин, дідич, з Бессарабії… П. такий любий і добрий добродій“.

„Хто виграв Йоахимове село?“

„Якийсь ротмістр від гусарів, поляк, М-кі… і зараз за час далі програв“.

„У кого?“

„У грубого бояра з Фалтічен[84]“.

„Може, ще відкупить Йоахим?“

„Ого! Се вже пропало“.

„Село Б… аж се довело господарку до краю“.

„Ся ніч мало кому доброго принесла. Де завідатель Альбінський?“, — спитав нараз інший голос.

„Не знаю, він один не програв нічого, — а як-то незначну суму. Шельма грає   о с т о р о ж н о   і   в ч а с   щ е з а є“.

„Віктор, брат Йоахима, руки ломав, довідавшись про утрату села. Жінка його графиня… знаєте? Та висока, поважна пані, вона мадярка, вона одна мов передчувала нещастя сеї ночі, бо ще перед опівночею опустила з доньками палату, намовляючи і мужа з собою. Але сей остався з братом, сама ж пані Йоахимова займалася, чи не виключно, сего вечора з братом; але — де Альбінський? Де наш   Ц е з а р   Б о р д ж і я?   Звичайно він прощає на послідку гостей… а сьогодні“.

„Він ще перед годиною опустив палату, казав мені, що може, ще зайде на посліднього   т а р о к а“, — вмішався вчитель, беручи мого батька під руку.

Хтось розсміявся злорадно, не сказавши ні слова.

*

Коли мій батько з учителем сходили вниз сходами, виринув проти них, ідучи, мов з землі, завідатель Альбінський. Побачивши несподівано мого батька, він перелякався його видом, мов привиду. Побілів, як крейда, і