Читати книгу - "Потойбiчне"

Мов від сну я прокинувся. Певно, давно вже скінчилася музика, бо всюди було тихо. Я підвівся з колін.

Я підвівся з колін і побачив.

Я побачив Білу на низенькому бальконі. Мов божество, стояла вона біля самого краю й дивилася в небо, а я, я раб щасливий, підійшов і цілував, цілував край білого плаття, цілував білі ніжки… і щось шепотів я в екстазі, і тремтів увесь у сльозах.

І сталося тут щось страшне й безумне.

Мов тур із засідки, вискочив дядько з-за дверей і з диким криком божевільного кинувся до Білої.

– А-а-а!.. Нічні рандеву?! – і вдарив з цілою силою Білу в скроню.

Без звуку, як зірка, упала вона і… все упало… провалилося.

* * *

Коли я опритомнів, то побачив себе у своїй кімнатці на своїм ліжку. Наді мною схилилася чорна постать Агамемнона – він давав мені щось нюхати.

Першим моїм рухом було схопитися й бігти до Білої. Я рвонувся, але залізною рукою придавив мене негр до ліжка, аж я застогнав. Я знав, що скільки б я не борюкався, Агамемнон мене не пустить, раз він дістав такий наказ.

Поволі те, що сталося, пригадувалося мені, але – не вміщалося в мізку.

Що з нею? Що з нею?

Але я знав, що надаремне буду питати цього проклятого негра – він буде німий, як залізні двері. І я лежав придавлений до ліжка й хотів, щоб стеля упала на мене, а будинок увесь розвалився. В гарячій голові відбувалися дикі танці обривків гадок, а пальці судомно кривилися.

Потім я заспокоївся. Властиво, силою змусив себе заспокоїтися, щоб швидше кинув мене цей кам'яний негр і дав мені волю.

– Пусти, – сказав я йому, – я хочу умитися.

Агамемнон похитав головою, але все ж відступився від мене і став біля дверей. Я підвівся, посидів на ліжку, а потім, як п'яний, хитаючися, пішов умиватися.

Холодна вода відсвіжила мене. Я сів біля столу і спустив голову на руки. Але це я зробив тільки вид, що задумався; в дійсності ж єдиною моєю думкою було, щоб геть пішов цей істукан. Але він стояв, мов чорна статуя, і не рухався ні одним мускулом.

Тоді я підвів голову і якомога спокійнішим голосом сказав:

– Іди собі, я ляжу спати, – й спустив чорні завіси на своїх вікнах.

Негр вийшов. Але я добре знав, що він стоїть біля моїх дверей. Я замкнув їх на ключ, а сам ліг, не роздягаючися і, як то не дивно, заснув важким сном.

Уже був ранок. У замку чулася незвичайна якась метушня. Я свобідно вийшов зі своєї кімнати.

Повні кімнати були якихось незнайомих мені людей. У всіх були затурбовані обличчя, всі вони спішили кудись, і так дивно було бачити в цих спокійних кімнатах оцю суєту.

І ще одно: всі двері були поодчинювані, тоді як цього ніколи не бувало. Словом, ясно було, що тут щось сталося незвичайне, але що? Зрештою – не все хіба одно? Я вже нічому не дивувався, ніщо не могло мене зрушити: все в мені якось омертвіло, байдужість охопила серце – було все одно.

Флюїду я знайшов у її спальні. Вона, певно, була роздягнена й укрита білим простиралом. Голову закинула назад, лице воскове.

Коли я ввійшов до спальні, там було троє: мій дядько, якийсь поліцейський чин і якась ще вертлява чорна фіґурка. Всі вони, видно, щойно закінчили балачку, бо, коли я ввійшов, наступила павза.

Перервав її поліціянт.

– Ну! Так, значить, медичний огляд закінчений, можна приступити до складення протоколу.

Третя фіґура (певне, лікар) відповідала кивком голови.

– Так, так… Що ж час гаять?.. Покличте свідків та й… А я візьмусь за свій акт. Ах, ах… Така молода жінка…

– І так умерти, – додав поліціянт. – І як же це ви, панове вчені, не вигадали досі ніякої… машини чи що проти чаду?

– Проти чаду є одна тільки «машина» – обережність, – посміхнувшися, сказав лікар. Потім він з поклоном звернувся до дядька й ласкавим голосом запитав: – Де я міг би присісти для складання акту?

Тепер тільки я почув, що в кімнаті, не дивлячись на одчинені вікна, було чадно. Вона, моя Біла, лежала тут безпомічно, а над нею знову творився ще один обман.

Що робити? Зараз же сказати, що це не так? Але вони не звернуть на мене уваги й складуть свій акт. А далі що? Суд? Експерти? Може, такі самі, як цей ескулап.

А зрештою – не все хіба одно, від чого вмерла Біла, чи від чаду, чи від дядькового кулака? І хіба я верну її, коли доб'юся правди? І зрештою, якось… ця правда не цікавить мене!.. Що в ній? Ну, взяли б дядька, ну заслали б його – але навіщо то мені? І що від того зміниться? Хіба Біла потребує цього?

І я мовчки вийшов геть.

В одній із сусідніх кімнат наздогнав мене дядько. Там коло мертвої він ні одним мускулом не видав своєї тайни – це була видержка. Він не глянув на мене, не зробив ні одного руху. Але тут, коли він мене наздогнав, – він увесь тремтів.

Грубо схопив мене за руку й перериваним голосом зашепотів.

– Але май на увазі, що при найменшій твоїй спробі я впечу тебе до дому божевільних.

Я ільки поглянув на нього, але нічого не сказав.

Прийшовши до себе, я кинувся на ліжко.

Як?.. Прийде день – і я більше не вбачу Білої? І я більше не буду говорити з нею? Ні, цього не може бути!.. Ц-ь-о-г-о н-е м-о-ж-е б-у-т-и!

Ні – я не міг вірити тому. Вона ж не може щезнути. Не з самих же молекул складалася вона. Молекули зосталися, – он вони лежать під білим простиралом. А те, що було, властиво, нею? Де ж воно? Не могло ж щезнути й розсіятись, як дим? Вона тут, вона, може, біля мене, може, хоче дати мені про себе знати, але тільки я такий тупий, що не чую того? І що мені робити, щоб почути?

– Скажи мені… Скажи, о Біла! – взивав я гарячим шепотом в одиноцтві. – Скажи мені, що робити, щоб бачить тебе? Коли я умру зараз, чи побачу? Чи зможу ще раз припасти до стіп твоїх, як там на веранді?.. О, скажи ж мені, скажи, о Біла, світе життя мого!

Але даремно я дивився в кутки