Читати книгу - "Три листки за вікном"

Тепер же у ньому все похололо і змертвіло, став, наче бодня, в яку ллють крижану воду, і крижанів з ляку та несподіванки. Крижаніли й дубіли йому ноги, а язик став неслухняний, бо з голови вилетіли всі слова – а мав щось відповісти на ту видиму брехню. Роззирався розгублено і хотів одного: втекти з-перед тих пронизливих, палаючих очей.

– Стривай, Оришко, не зчиняй гвалту! – сказав він. – Може, щось і було таке, чого не пам'ятаю, але про це не тут маємо розмовляти. Давай пригощу тебе – і йди додому. Прийду до тебе, і ми розмовимося…

Знову злякано роззирнувся, а тоді покрадьки дійшов до столу, де налив чарочку і приніс її Оришці. Вона випила і зашепотіла голосно, з присвистом:

– Коли те сталося, то сталося. Ходім і тепер зі мною. Дивилася на нього так чудно, що він знову злякано озирнувся.

– Йди, Оришко, йди! Не збирай на нас очей!..

– Піду, коли прийдеш на розмову, – гостро сказала вона.

– Прийду, прийду, Оришко, – кволо відгукнувся він. – Тільки, бога ради, заберися з очей!

4

Але він не пішов до неї, бо й не міг. Натомість налив чарку і підійшов до брата, що стояв поруч з нареченою.

– Давай, брате, вип'ємо за твоє щастя!

Пригубив і передав братові, а коли той випив, налив і нареченій. Вона пригубила і віддала чарку йому, а він випив до брата й братової. Тоді взяв поставець зі столу і пішов до хліва, де сів і приклався до поставця. Підвівся і дивився перед собою тужними, каламутними очима. Здалося, що тоді на дорозі він таки був захмелілий більше, ніж треба. Що він таки втратив тямку і провів Оришку аж до лісу. На узліссі ж, де росте висока по пояс трава, він почав бігати за Оришкою, граючись. Хапав її обіруч за стан, а вона виривалася і тікала. Потім попадали вони в траву, і та зімкнулася над ними.

Петро знову приклався до поставця, після чого засміявся й закрутив головою.

– Брехня все це, – сказав голосно. – Брехня брехнею!

За спиною засопіла корова, ремигаючи, він повернувся до неї і побачив вологі й затуманені очі. Десь так дивилася на нього й Оришка.

Зирнув у просвіт дверей. Видно було двір і в ньому повно людей, що завзято гопцювали. Стукотіли підборами і щось вигукували. В тому тлумі виступили на мент Петрові батько і мати – батькове обличчя раптом попливло на хлопця. Було суворе, вусате, з насурмленими бровами. Петро злякано приплющився, і з'явилися в нього на очах сльози.

Бачив перед собою широку, качкувату Оришчину постать: бігла від нього по траві, блискаючи чорними п'ятами. Незграбно крутила зігнутими в ліктях руками. Обернулася до нього, засвітило розплиле обличчя і пекучі чорні очі.

Петро здригнувся від огиди і замотав головою. Відтак поліз у темний кут, притискаючи однією рукою поставець. Там, у кутку, він знову сів і задивився перед себе голубими, здивованими і зчумілими очима.

– А що, Петре, – почув Оришчин голос, – воно ж таки сталося?

Він зирнув злякано в той бік, звідки пролунав голос. Дивилася на нього вологими, затуманеними очима корова й монотонно ремигала.

5

Року 1751, місяця серпня, двадцять дев'ятого дня на лохвицький уряд прийшов Кость Гресь, сотенний козак, городовий житель зі своєю дочкою Оришкою.

– Хочу заявити вам, панове урядові, – сказав він, – що над моєю дочкою поглумилися: вона зайшла в тяж. Коли я почав допитуватися, з ким утратила панєнство, то сказала, що збавив її Петро Запаренко й іншого вона до себе не відає.

Він повів у бік дочки суворим оком, і та опустила голову, знітилася і захлипала, пускаючи з очей сльози.

– Приходьте по обіді на ратуш, – сказав поважно сотник Гамалія. – Буде знято з вас допит.

Кость Гресь уклонився панам урядовим і гримнув на дочку:

– Кланяйся, хвойдо!

Оришка зігнулася і заскімлила тоненько, мов побите песеня, в той час, як її батько вже йшов сягнистою ступою до виходу. Орищка хитнула повним тілом і подріботіла слідом, сотник Гамалія прицмокнув голосно і почав колупатися, як то він звик, у зубах шпичкою.

– Знову весела справа, панове урядові, – сказав і, скривившись, подивився у вікно, за яким було видно шмат осяйної хмари.

Таку ж хмару побачив і Петро Запаренко, коли прокинувся того дня в хліві. Він лежав горілиць на соломі і дивився незмигно в прочіл. Голова йому розколювалася, він намагався пригадати, чому так важко й неприємно колотиться в його грудях серце. Але нічого не пригадав, хіба побачив біля себе порожній поставець, а коли пішов до дверей, то наступив на власну керею. Примружившись, став на вийсті а хліву і здивовано побачив, як через двір просто до нього йде одягнений у синє сердюк, і обличчя його потонуло в тіні – йшов той від сонця, тоді як сам Петро був тим сонцем густо облитий, аж мусив мружитися. На мить йому здалося, що сердюк – це знову-таки Оришка Гресівна, одягнена в чоловічу одежу, тенькнуло в ньому гостро, аж схопився за груди. Однак сердюк підійшов уже близько, і Петро побачив на його сутіннім обличчі довжелезні широкі вуса.

– Йди, Петре, на ратуш тебе звуть, – сказав сердюк, і Петро зчудувався:

– Це ж чого?

– Там тобі розкажуть, – сказав поважно сердюк і пригладив вуса. – Моє діло тебе звістити і відвести.

І вони пішли на ратуш, а на них зглядалися сусіди і питали в Петра й сердюка, що сталося, але ті мовчки проходили мимо, і тільки коли вийшли на міський майдан, начебто пробудився Петро і роззирнувся, шукаючи, чи не можна куди втекти. Бо весь він раптом почав наповнюватися несвідомим жахом, і той жах таки погнав би його в глибину вулиць, коли б не відчув чогось непевного сердюк і не взяв парубка за руку вище ліктя.

6

Оришка по обіді була не та, що вранці. Сміливо стояла перед панами урядовими, які запросили ще й колишнього обозного Павла Мартося. Петра вона начебто й не примічала.

– Я йшла у ліс по ягоди, – казала скоромовкою, наче дрібним бобом об стіну била, – й зустрів мене по дорозі