Читати книгу - "Діви ночі"

— На моїй машині.

— Бо я вже з жахом подумав, що нас повезе Макс.

— Макс повіз Ромка.

В авті я пробував випитати в Дзвінки, куди ми їдемо, але вона тільки віджартовувалася. Заїхали ми на Кривчиці й спинилися біля якогось двоповерхового будинку.

— Ну, от ми й приїхали, — сказала вона, відмикаючи хвіртку.

— Що це за будинок? — дивувався я. — Звідки в тебе ключі?

І лише коли ми зайшли всередину, вона мене ошелешила:

— А це наш будинок! Розумієш?

Тут усе було зовсім нове й необжите — меблі, килими, посуд. Видно, що зовсім недавно скінчено ремонт.

— Це твій будинок? — перепитав я.

— Так, я купила його ще перед одруженням. Тобі подобається?

— Що за питання? А Роман знає?

— Ні, що ти. Ніхто не знає. Ми тут зможемо зустрічатися, коли вдасться нарешті вирватися від Ромка. А потім, якщо ти захочеш, поселимося тут.

Вона обняла мене і притулилася усім своїм пружним тілом…

Ми пробули тут до обіду. Дзвінка була неймовірно щаслива. Нам так хотілося, аби це щастя тривало якнайдовше, але пора було повертатись назад.

Ми вже збиралися вставати з ліжка, коли раптом скреготнув ключ знадвору, двері рвучко відчинилися і всередину ввалилися три особи, поява яких не віщувала нічого приємного. Їм вдалося нас застати в дуже пікантній ситуації. На Дзвінці не було нічого крім лаку на нігтях.

— Ах ти ж сука! — заскрипіло на зубах в пана Романа.

Фрау Ольга, зі всього було видно, вельми тішилася цією сценою. Макс зупинився на крок від мене і тільки чекав слушної нагоди познайомити свій кулак з моїми зубами.

— Ти думаєш, я не зрозумів, що це ти сама його мені підсунула? — люто сопів її чоловік. — Мені досить було кількох днів, аби дізнатися про нього все! Ти його знала віддавна і дурила мене, як хлопчика! — А повернувшись до мене, кинув: — Ти — труп!

Бути трупом, напевно, дуже неприємно, але пересвідчуватись у цьому я не мав ані найменшого бажання. Я гарячково став натягувати на себе вбрання, перебираючи у голові, чим я можу ошелешити пана шефа, але нічого спасенного мені на думку не спадало.

Дзвінка спокійно вбрала сукню на голе тіло, решту речей згребла в торбинку і гордо випросталася. В її очах не було й натяку страху, тільки холодна зневага. Відступати було нікуди, виправдань від нас ніхто не чекав. На дерев’яному писку Макса повільно засвічувалася блаженна усмішка. Я либонь не сподобався йому ще з першого погляду. Цілком можливо, що він цією антипатією ділився з кимсь із них, і ось зараз настав його час тріумфу: «А я не казав?»

— Романе, залиш нас у спокої, — промовила Дзвінка. — На твому боці сила, але силою ти нічого не доб’єшся. Мені від тебе не потрібно жодного маєтку. Як прийшла, так і піду. Я ніколи не повернусь до тебе.

— А тебе ніхто й питати не буде! — жили на його шиї напнулися, а обличчя налилося кров’ю. — Я за тебе заплатив, і зі своїм товаром зроблю, що захочу!

Тепер настала черга й Дзвінці спалахнути:

— Бо ти ніколи не був справжнім мужчиною!

Навіщо вона йому говорила такі речі? До того ж в присутності його підлеглих. А їм, вочевидь, ця інформація припала до смаку. Макс зацікавлено зиркнув на шефа, а фрау пихато всміхнулася. Вона, видно, теж мала свою думку про можливості пана Ромця.

Але Дзвінка на цьому не заспокоїлась.

— Ти огидний для мене! І вся твоя липова фірма!

— Ти знаєш, що тебе за це чекає? — спитав шеф. — Підеш по руках! Тебе будуть дерти самі старі пердуни! Я тебе буду тримати лише для різних звироднілих бобриків і ярчуків! І ти будеш в мене найдешевшою курвою! А як захочу, то й задурно віддам!

Чи я був у ті хвилини надто вже отупілий, але жодної розумної думки у моїй голові так і не з’явилося. Я не знав, як із цього виплутатися.

— Я нею охоче займуся, — замріяно проворкотіла фрау Ольга. — Вишколю за найвищою категорією. Та й Макс не відмовиться! Правда, Максе?

Макс погойдувався на підборах, відчуваючи у цю хвилину всю вагу своєї професії. Чекав лише на знак, на легенький покив голови, щоб нарешті показати, на що здатні його волохаті п'ястуки.

— Романе, — озвалася Дзвінка, — не роби дурниць. Це безглуздо. Я не буду любити тебе зі страху.

— Не будеш? Помиляєшся! Зеньо свого добився, і я доб’юся!

— Ах, Зеньо! То це Рома нас продала?

— Так, твоя найліпша колєжанка! Тепер вам так дешево не вислизнути! Цей піцик, — показав чомусь на мене, — забагато знає. А ти знаєш ще більше. Я не самогубця!

Досить було після цього лише кивнути в мій бік, і в голові моїй вибухнула бензоколонка разом зі всіма автами, а стеля враз помінялася місцем з підлогою. Проте Макс і не думав на цьому зупинятися. У голові шаленіла пожежа, очі заволочив густий дим, я нічого не чув і не бачив. Останнє, що виловив мій погляд, це шприц у руках фрау Ольги — вона підступила з ним до Дзвінки. Після цього я відчув, що провалююся в якесь бездонне урвище і лечу, вдаряючись об виступи скель, доки нарешті не гупнув потилицею на щось тверде, і світ для мене вимкнувся. Я навіть було подумав, що навіки.

XIII

Повільне випірнання з темної каламуті, здавалося, не матиме ні кінця ні краю. Очі вперто не розплющувалися, склеєні чимось липким, аж поки я не розкрив повіки пальцями. Від яскравого світла призахідного сонця запекло в очах. Оточений памороками і тишею, якийсь час я лежав у повній безпорадності. Усвідомлення того, що сталося, засвічувалося в мозку надто повільно, наростаючи разом із відчуттям жаху. Хотілося знову вимкнутися.

Я ворухнувся і відразу застогнав, пронизаний гострим болем потилиці. Звівшись на ліктях, виплюнув солоний згусток слини і крові. Я знаходився й далі у тому самому будинку. Без Дзвінки. Потім, тримаючись за стіл, звівся на ноги, чіпляючись за меблі поплентався в лазничку і, зазирнувши у дзеркало, переконався, що мене при великому бажанні ще можна впізнати. На очах запеклась кров, що витекла з розбитої брови. Я промив очі, відчуваючи, як при кожному русі голови розколюється потилиця. Торкнувшись її рукою, намацав засохле від крові волосся. Намочив у зимній воді рушник і став обережно протирати потилицю.

На кухні в креденсі знайшлася аптечка. Я заліпив пластиром брову. Все, що я пам’ятав — це власне удар кулаком в обличчя. Що було далі? Я впав. А тоді вдарився об кант креденса. На підлозі