Читати книгу - "Галапагос"

Це для мене був, певне, урок. Після того я завжди насамперед дбав про те, щоб я чи моя партнерка вживала протизаплідних засобів. Я так і не одружився.

А тепер мене аж сміх бере, як подумаю, скільки почуття власної гідності й краси було б утрачено, коли б сучасні люди, перше ніж кохатися, мусили озброюватись якимсь типовим протизаплідним засобом мільйоннорічної давності. Ба більше, уявіть собі, як вони з цим упоралися б, маючи замість рук плавці!

Чи під час мого перебування тут допливли сюди якісь природні плоти з рослинних решток — із пасажирами чи без? Ні. А чи бодай якісь види материкових організмів ДОСЯГАЙ цих островів, відколи «Баійя де Дарвін» пішла на дно? Теж ні.

А втім, я ж тут був, знов-таки, всього-на-всього мільйон років-по суті, надто мало часу.

Як я потрапив з В'єтнаму до Швеції?

Після того, як я застрелив бабусю, що вбила ручнйю гранатою мого найліпшого друга й найлютішого ворога, а рештки мого взводу спалили дощенту її сільце, мене госпіталізували з діагнозом «нервове виснаження». Про мене піклувалися ніжно, з любов'ю. Мене провідували офіцери й умовляли нікому не розповідати про те, що сталося з тим селом. Аж тоді я дізнався, що наш взвод порішив п'ятдесят дев'ять селян різного віку. Хтось їх потім перелічив.

У короткій відпустці після госпіталю я, споживши добрячу дозу спиртного та марихуани, підхопив від однієї сайгонської повії сифіліс. Та перші ознаки цієї хвороби — ще однієї, невідомої нині,- я відчув, уже коли прибув до Бангкока, Таїланд, куди мене, як і багатьох інших, відіслали на так званий «відпочинок для відновлення сил». То був евфемізм, який усі розуміли так: ще більше повій, наркотиків та спиртного. У тодішньому Таїланді проституція була чи не найголовнішим джерелом надходження іноземної валюти, поступаючись хіба перед рисом.

Далі йшов каучук.

Потім — тикове дерево. А тоді — олово.

Я не хотів, щоб у морській піхоті знали, що в мене сифіліс. Бо коли б довідались, то урізали б мені платню за час лікування. Навіть більше, час лікування приєднали б до того року, що я мав прослужити у В'єтнамі.

Тож я скористався послугами приватного медика в Бангкоку. Один такий, як я, морський піхотинець порекомендував мені молодого лікаря-шведа, що провадив дослідження в тамтешньому медичному університеті й лікував такі випадки.

Під час мого першого візиту до нього він розпитував мене про війну. Я й сам не помітив, як почав докладно розповідати йому про те, чого накоїв наш взвод у тому сільці. Він хотів дізнатись, що я тоді відчував, і я сказав йому: найжахливі-ше в усьому цьому те, що я не відчував майже нічого.

— Ви після того плакали чи, може, погано спали? — запитував він.

— Ні, сер, — відповідав я. — Мене, по суті, й госпіталізували саме через те, що я хотів лише спати, більше нічого.

Я навіть не думав проливати сльози. Взагалі я був ким завгодно, тільки не плаксієм, і серце в мене ніколи кров'ю не обкипало — навіть до того, як морська піхота зробила з мене чоловіка. Я не скиглив навіть тоді, коли моя руда мати-лівша покинула нас із батьком.

Але той швед знайшов слова, після яких я заридав, мов дитина, — нарешті. Він і сам був здивований не менше за мене, коли я заплакав і плакав без упину.

Ось що він мені сказав:

— Я бачу, прізвище у вас Траут. Ви часом не маєте якогось відношення до Кілгора Траута — цього чудового автора науково-фантастичних творів?

Той лікар був єдиною людиною за межами Кохоса, штат Нью-Йорк, яка чула про мого батька. Другої такої людини я ніколи не зустрічав.

І мені треба було опинитись аж у Бангкоку, Таїланд, аби дізнатися, що, на думку бодай однієї людини, мій відчайдушний писака батько жив не даремно.

Ті лікареві слова довели мене до такого плачу, що мені навіть довелося прийняти снотворне. Коли через годину я прокинувся на канапі в його кабінеті, він пильно придивлявся до мене. Ми були самі.

— Тепер краще? — спитав він.

— Ні. А може, й краще. Важко сказати.

— Поки ви спали, я розмірковував про ваш випадок, — провадив він далі. - Є одні дуже сильні ліки, які я міг би вам приписати. Та чи ви забажаєте скористатися ними — то справа суто ваша. Ви повинні знати все про їхні побічні наслідки.

Я подумав про те, які ж стійкі проти антибіотиків стали ці сифілісні мікроби завдяки законові природного добору. Та мій великий мозок уже вкотре помилився.

Лікар сказав, що його друзі можуть допомогти мені перебратися з Бангкока до Швеції, якщо я попрошу там політичного притулку.

— Але ж я не говорю шведською мовою, — заперечив я.

— Навчитеся, — відповів він. — Навчитеся, навчитеся.

This file was created

with BookDesigner program

[email protected]

10.01.2012