Читати книгу - "Буремний Перевал"

у раз спалахував гнівом, бо я не спромоглася видобути з себе зрозумілої відповіді. Гіткліфові коштувало неабияких зусиль переконати старого, що то не він почав бійку; тим паче, що я ледь відповідала на його питання. Однак містер Ерншо незабаром довів, що поки він іще жилець на цьому світі; Джозеф спішно вгатив йому чималу дозу бренді, і під дією цього життєдайного напою його хазяїн помалу відновив здатність рухатися й очуняв. Гіткліф, пересвідчившись, що Ерншо не пам'ятає про поводження, якого зазнав, поки лежав непритомний, сказав йому, що він упився до білої гарячки; і зазначив, що згодний вибачити його брутальну поведінку, але радить йому лягти спати. На моє полегшення, після цієї слушної поради він нас залишив, а Гіндлі розпластався біля вогнища. Я пішла до своєї кімнати, радіючи, що для мене все наче обійшлося.

Сьогодні вранці, коли я спустилася вниз — було десь пів й на дванадцяту, — містер Ерншо сидів біля вогню, зовсім кволий; його злий геній, майже такий само блідий і знеможений, А стояв, зіпершись на коминок. Ніхто не виявляв бажання обідати, і, марно прочекавши їх, поки на столі все не охололо, я взялася до їжі сама. Ніщо не заважало мені їсти з охотою, і я, спогорда позираючи на мовчазних чоловіків, радо відчувала, що сумління моє цілком чисте. Впоравшись із їжею, я наважилася на нечувану зухвалість — примостилася по ближче до вогню: обійшла кругом крісла Ерншо і уклякла в кутку біля нього.

Гіткліф на мене й не глянув, і я дивилася на нього знизу, розглядаючи його обличчя так сміливо, наче воно обернулося на камінь. Його чоло, що колись здавалося мені таким мужнім, а зараз — просто диявольським, було насуплене, очі василіска зблякли від безсоння і, може, від сліз — бо вії були зволожені; на губи замість лютого звіриного вищиру лягла печать мовчазної скорботи. Якби це був хтось інший, я б шанобливо схилилася перед таким горем. Але з нього я могла тільки зловтішатись, і хоч є ницим добивати подоланого ворога, я не могла втриматися, щоб не пустити йому шпильку: мить його слабкості була єдиною можливістю впитися помстою.

— Сором, панночко! — перервала я. — Можна подумати, ви ніколи в житті не розкривали Біблії. Якщо Господь карає ваших ворогів, ви мусите вдовольнитися з того. Це і гординя, й ницість — додавати свою кару до тієї, яку посилає Він!

— Загалом то це так, Неллі,— відповіла вона, — але які з тих страждань, що мучать Гіткліфа, можуть вдовольнити мене, якщо я не докладу до цього руки? Краще б він страждав менше, але я знала, що це я завдала йому таких мук, — і щоб він знав про це також. О, він мені надто багато заборгував. Тільки за однієї умови я зможу його простити — око за око і зуб за зуб, зойк болю — за кожний зойк болю, щоб він відчув те саме, що я. Адже він перший почав мене кривдити — тож хай перший благає прощення; а тоді… що ж, Неллі, тоді я, може, й зглянуся на нього. А втім, мені ніколи не вдасться 3 йому помститись — отже, не доведеться й прощати. У Гіндлі попросив води, і я налила йому склянку і спитала, як він себе почуває.

«Не так кепсько, як хотілося б, — відповів він. — Лише простягну руку — і все мені так болить, наче я стявся з легіоном бісів!»

«Нічого дивного, — була моя відповідь. — Катрина часом хвалилася, що стоїть на заваді того, аби вам не завдали тілесних ушкоджень: вона мала на увазі, що дехто вас не чіпатиме, щоб при цьому не образити її. Добре, що люди насправді не повстають із могили, — в іншому разі учора вночі їй довелося б стати свідком вельми огидної сцени! Ви усі в синцях, мабуть, живого місця немає».

«Не знаю, — відповів він, — про що ви кажете? Він що, насмілився мене вдарити, коли я впав?»

«Він вас бив, і топтав ногами, і молотив головою об підлогу, — прошепотіла я. — 3 піною біля рота — наче хотів роздерти вас зубами, мов звір, бо він лише наполовину людина, не більше».

Містер Ерншо, як і я, глипнув знизу на нашого спільного ворога; а той, віддавшись скорботі, нічого ніби й не помічав довкола, і що довше він так стояв, то ясніше відбивалися на обличчі його моторошні думки.

«О, якби Господь дав мені сили придушити його у моїх смертельних корчах, я б радо пішов до пекла, — простогнав хворий, пориваючись підвестися, але знов безсило відкинувся в кріслі, переконавшись, що зараз неспроможний боротися».

«Ні, досить і того, що він убив одного з ваших родичів, — голосно мовила я. — У Грейнджі всі знають, що ваша сестра була б жива й досі, якби не містер Гіткліф. Зрештою, його ненависть безпечніша від його любові. Коли я згадую, які ми й були щасливі — яка щаслива була Катрина, поки він не приїхав, — я проклинаю той день!» Напевне, Гіткліф радше відзначив правдивість цих слів, аніж лють особи, що їх вимовила. Але його увага прокинулась — я побачила це, бо з його очей у попіл закрапали сльози, а груди здіймалися у судомних спробах зловити ковток повітря. Я поглянула йому в лице і зневажливо розсміялася. Затьмарені щілини до пекла на мить блимнули на мене вогнем, але диявол, що завжди глядів із них, був так тьмяно і глибоко схований всередині, що я не побоялася засміятися ще раз.

«Встань, і йди геть з-перед очей», — мовив він. Я радше вгадала ці слова — він говорив ледь чутно.

«Даруйте, — мовила я. — Але я також любила Катрину, а її брат потребує турботи, і я вже заради Катрини мушу дбати про нього. Тепер, коли її немає, я бачу її в Гіндлі: очі в нього були б достоту такі ж самі, якби ви не спробували їх вибити і не наставили під ними синців; і її…»

«Встань, нещасна дурепо, поки я тебе не забив до смерті!» — заволав він, подавшись вперед, чим змусив мене зробити те саме.

«Між іншим, — продовжувала я, приготувавшись бігти, — якби бідолашна Катрина вам довірилась і прийняла сміховинне, мізерне, принизливе ім'я місіс Гіткліф, вона дуже скоро являла б собою таке саме видовище! Вона б не стала мовчки терпіти вашу поведінку, а прямо висловила б вам свою огиду й ненависть!»

Спинка лави й особа містера Гіндлі Ерншо відділяли мене від Гіткліфа, тому, замість кинутися до мене, він схопив столовий