Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том II"

— Гадаю, що ви маєте рацію, — відповів геолог. — Я також більше цікавлюся пропозицією Сколота. А ви, Лідо?

Дівчина на хвилину задумалась. Їй було цікаво і подивитися на скарби Сколота, і взяти участь у полюванні, особливо після такого дружнього запрошення симпатичного молодого скіфа. Втім, скарби ж не зникнуть, а полювання може не повторитись! І Ліда рішуче відповіла:

— Я краще з Артемом…

— І Варканом?.. Ні, ні, я взагалі, між іншим, — засміявся Дмитро Борисович. — Добре. Тоді ми тут розлучаємось. Іван Семенович і я повертаємося до стійбища, а ви з Варканом вирушаєте на полювання. От тільки як ви зможете з ним порозумітися?..

— Нічого, Дмитре Борисовичу, під час полювання розмовляти ніколи, — жартома відповів Артем. — Там діяти треба.

— А з якою ж зброєю ми поїдемо на полювання? — спитала Ліда. Справді, якщо Варкан і його товариші були озброєні дротиками, луками й короткими мечами-акінаками, як пояснив Дмитро Борисович, то в Артема й Ліди ніякої зброї поки що не було.

— Хм… справді, в мене щодо зброї не густо, — мовив юнак, виймаючи з кишені свій маленький складаний ножик. — Ця річ, наприклад, навряд чи буде корисною при полюванні на дикого кабана.

— А в мене і такої немає, — додала дівчина.

Зрозумівши, в чому річ, Варкан подав знак двом воїнам. Вони зняли з себе акінаки й передали їх Ліді та Артему. Юнак спритно підперезався шкіряним поясом, на якому висів акінак. З Лідою справа була складніша. Її тоненьку талію довелося обкрутити поясом двічі. Варкан тим часом розмовляв про щось з Дмитром Борисовичем.

— Варкан каже, — переклав археолог, — що це лише про всяк випадок. Він хотів був нагородити вас обох ще й луком, і стрілами, і дротиками. Але я запевнив його, що ви не звикли до такої зброї. Правда? А як же вам, Лідо, пасує такий меч-акінак при боці! Просто амазонка на коні, та ще така войовнича, що кабан злякається самого вигляду!..

— І завжди ви щось вигадуєте, Дмитре Борисовичу, — ніби незадоволено відповіла дівчина. Але, сказати щиро, їй і самій подобалося тримати руку на держаку акінака. І справді, шкода, що Дмитро Борисович загубив свій фотоапарат…

— Увага! — раптом голосно скомандував Артем. — Слухати мої накази! Мечі-акінаки вго-ру!

Клинки блиснули в повітрі.

— Рубай!

І Артем блискавично крутнув акінаком над головою. Проте цього разу Ліда не підтримала його.

— Нам поки що нема кого рубати, товаришу командире. Одставить! — відповіла вона, покосившись на Варкана: чи не сміється він з цієї дитячої вихватки Артема? Але молодий скіф тільки добродушно всміхнувся, дивлячись на них.

— І справді, Артеме, побережіть ваші сили, — всміхнувся й Іван Семенович. — Бачите, уже час вирушати.

Справді, Варкан підвів руку. Артем неохоче сховав акінак у піхви.

— Гаразд. Почекаю, доки знайдемо дичину.

Група розділилась. Іван Семенович, Дмитро Борисович і один з воїнів вирушили далі, до стійбища. А решта на чолі з Варканом швидко помчала степом у напрямі лісу.

Артем їхав поруч з Лідою. Він бачив, як спокійно і невимушено трималася вона на коні. Золоті її кучері розвівалися, вона міцно тримала поводи і, видно, втішалася з швидкої їзди. Висока жовто-рожева трава стьобала їх по колінах — добрі коні, не відстаючи, мчали слідом за Варкановим великим жеребцем. Ось Варкан озирнувся, глянув на Ліду й Артема і схвально кивнув головою. Артем крикнув Ліді:

— І де ти тільки навчилася так добре їздити верхи? Не знав, що ти й таке вмієш!

— В усякому разі, раніше від тебе навчилася, — задерикувато відповіла вона. — Ще два роки тому склала іспити в манежі!

— Ач яка! — не знайшов слів Артем.

Коні мчали до лісу. Ось зразу кінчилася висока степова трава, мов її обрізали. Вершники спускалися в долинку, що розкинула свій тьмяний і м’який жовто-рожевий килим перед самим лісом. Варкан щось гукнув, високо підніс свій дротик і повернув убік.

— Що таке?

Коні Артема й Ліди, що звикли триматися гурту, завернули й собі. Артем вдивлявся вперед: невже почалося полювання? А де ж тоді той дикий кабан?

— Заєць! Заєць! — гукнула Ліда.

Варкан, пригнувшись на коні, мчав навздогін за зайцем. Сірий звірок, поклавши довгі вуха на спину, тікав до лісу великими й нерівними стрибками. Він кидався вбік, повертав — і мчав, мчав…

— Та хіба ж він його наздожене? — мовив про себе Артем. — Заколоти зайця на бігу якимсь дротиком… Це ж просто неможливо!

Але Варкан мав на меті щось зовсім інше. Високо тримаючи дротик, чекав лише, щоб заєць опинився на якійсь уявній прямій лінії, вздовж якої линув кінь скіфа. І коли це сталося, Варкан з силою кинув уперед дротик. Тонке ратище здригалося, воно немов само шукало свою ціль, довільно опускаючись вниз вістрям під час плавного польоту. Заєць усе ще біг, заклавши вуха. Ось він стрибнув ще раз — і в цю мить дротик наздогнав його. Вістря пронизало тваринку наскрізь і приштрикнуло до землі. Ратйще стирчало вгору під косим кутом.

Ліда здивовано глянула на Артема:

— Ти бачив колись що-небудь подібне?

— Ні, — щиро визнав Артем.

Так, це була дивна, казкова влучність! Артем читав у книжках про австралійців, що вміють влучати у рухливу ціль бумерангом. Читав про полювання з допомогою ласо, що, кинуте мисливцем, немов само зашморгує тварину. Пам’ятав він і про іспанців чи мексиканців, які вміють влучати в людину ножем на віддалі кількох метрів. Але все це було дрібницею порівняно з неймовірною влучністю Варкана. Влучити в зайця, що петляє, влучити з коня, що мчить галопом, влучити дротиком на віддалі не менше як метрів двадцять — двадцять п’ять!.. Ні, коли б Артемові хтось розповів про таке, ця історія здалася б йому неймовірною. Але ж тут усе відбулося на його власних очах!..

Тим часом Варкан доскакав до зайця, легко підхопив дротик, зняв зайця і причепив його до пояса. Артем і Ліда стежили мов зачаровані за кожним його рухом, дивуючись спритності молодого скіфа. І коли б Варкан зараз кинув свого списа в небо, в хмари, а дротик повернувся б звідти з великий птахом, — і тоді, здавалося їм, вони не здивувалися б більше.