Читати книгу - "Panicoffski"

Тут слід пояснити, що на північному сході Бразилії люди європейської зовнішности постійно відчувають на собі увагу оточення. На тебе дивляться абсолютно всі. Величезна більшість ставиться зі щирою симпатією. Проте дехто вбачає у чужинцях нагоду щось одержати. Так, багато людей просять гроші (йдеться не про жебраків, а просто про людей, які йдуть вулицею й ідентифікують тебе як приїжджого). Часто молоді дівчата просто просили сьорбнути пива з моєї бляшанки або дати грошей на проїзд у маршрутному автобусі. Якщо не даси — нема проблем: усміхнуться, вибачаться й підуть собі. Треба сказати, що від узбережжя вглиб провінції починається напівпустеля — сертан. Там живуть дуже бідні люди. Ще у 80-х роках там був страшний голод. Змарнілі мешканці сертану діставалися узбережжя в пошуках харчів. Не знайшовши нічого, вони виїдали абсолютно все, що могли знайти, навіть щурів. Нині багато людей підходили до нас просити грошей, найперше пояснюючи, що вони — із сертану. Цього разу для мене із Семеном все минулося більш-менш, якщо не враховувати, що в натовпі в Олінді в нього з кишені таки витягли окуляри від сонця.

Отже, маневри із проштовхуванням крізь юрму врешті вивели нас до центральної вулиці параду. Вітаючи виконавців на платформі, народ танцював і співав (мене просто вражає, як бразилійці примудряються знати слова чи не всіх своїх пісень, — що би не співалося з платформ або ж увечері на концертах просто неба, все підтримував могутній хор глядачів). Нарешті таки вдалося знайти острівець відносної безпеки, де можна було дещо розслабитися, випити пива, водночас добре бачачи парад і фотографуючи…

Субота, як я сказав, — вершинний день карнавалу в Ресіфе, коли майже все в місті, включно навіть із багатьма ресторанами у пляжній дільниці Боа В'яжейн, зачинено, і люд чи не в повному складі переміщується до центру. Решта ж карнавальних днів тут проходить досить спокійно, аж до вечора. Ввечері після заходу сонця народні гуляння щоразу відбуваються в старій частині міста — Ресіфе Антіґуа. Центр Ресіфе лежить на кількох островах, з'єднаних між собою багатьма мостами. Завдяки цій посіченості водою, місто дістало назву «бразилійської Венеції». Хоча вода — це єдина подібність із італійським містом. Незважаючи на те, що в центральній частині Ресіфе багато мальовничих колонійних церков, загалом місту далеко до венеційської краси, перш за все через брак єдиного архітектурного малюнку й певну занедбаність. Часто унікальні зразки давньої портуґальської архітектури просто губляться в оточенні новітніх бетонних монстрів. Разом з тим прикрашений до карнавалу острів Ресіфе Антіґуа виглядав досить мило. У різних його місцях було зведено сцени, де до глибокої ночи звучала бразилійська музика на будь-який смак. Скрізь ходили процесії барабанщиків і оркестри фрево. Цікавою особливістю як тут, так і в Олінді, була присутність великих фіґур з пап'є-маше знаних бразилійців, включно з політиками, як-от президент країни — місцевий уродженець Лула або міністр культури Жилберто Жил, який, до речи, є знаменитим у світі співаком. Ці кількаметрові фіґури надягаються на плечі й носяться в натовпі під дотепні репліки. З'ясувалося, що далеко не всі в Ресіфе в захопленні від свого земляка-президента — політика лівих поглядів. Як розповів кельнер одного з ресторанів, з яким розговорилися, пан Лула начебто постійно літає за кордон вирішувати якісь ґлобальні проблеми, проте ще й досі не знайшов часу відвідати рідне місто — одне з найбільш знедолених у країні. Дійсно, багато що тут шокує порівняно з иншими містами, в яких бував. Зокрема, вздовж центральної вулиці люксусової прибережної дільниці з хмарочосами ночами стоять сотні повій, і просто пригнічує кількість неповнолітніх серед них…

Масові ж гуляння збалансовували прикрі враження: це було справжнє свято, і хоча мої спроби танцювати фрево більше нагадували суміш сальси з пам'ятною зі шкільних уроків ритміки «Подоляночкою», про це ніхто навколо не дбав: після пари чудових коктейлів бачіда (суміш місцевого алкоголю — кашаси з амазонськими фруктами, як-от ґуайяба, кажу, асайї або ґуарана), кайпіріньйа (те саме, тільки з добре розчавленим лаймом і цукром) або капета (досить сказати, що це бразильською портуґальською означає «дияволя») всі люди ставали братами. Це все готувалося численними умільцями в барах і просто кіосках, розставлених на кожному кроці. Звідусіль линула музика, причому однією з найпопулярніших тут виявилася пісня молдавсько-румунського тріо О-Zone «Dragostea Din Теі», яка раніше була гітом у Европі. У Бразилії її чули як в оригінальній версії, так і у виконанні якоїсь місцевої Групи портуґальською. Після кількох таких безсонних ночей нез’ясованим лишилося тільки одне питання: що робив біля найбільшої сцени, зведеної під старим океанським портом, іржавий корабель під назвою «Львів» (LVOV) без прапора? Він простояв там з першого по останній день карнавалу.

Побачити це чудове містечко-перлину, наче цілком вихоплене з 16 століття, — це вже мрія. Годі вже казати про те, щоб бути тут під час карнавалу! ЮНЕСКО 1982 року назвала Олінду містом світової культурної спадщини. А карнавал тут починається ще за два місяці до офіційного старту, коли проводять репетиції карнавальні блоки. Ці репетиції збирають тисячі глядачів. У дні ж офіційного карнавалу тут щось відбувається безперестану.

Олінду було засновано 1535 року. Місто швидко стало осідком для багатих цукрових плантаторів. Величні церкви лежать на найвищих схилах, з яких постає вражаючий вид на смарагдовий океан. Нижче розташувалися невеличкі різнобарвні житлові будиночки. Це — чудовий зразок неформальної забудови, типової для португальських колонізаторів. Сама назва міста означає «яка краса!» Саме це начебто вигукнув його засновник Дуарте Куельйо, коли побачив краєвид зі схилів.

Олінда — мрія для естетів. Недаремно її вподобала місцева культурна еліта. Наче й не належачи адміністративно до монстра Ресіфе, Олінда лежить лише за 20 хвилин їзди автобусом від пляжної дільниці свого сусіда, де ми з