Читати книгу - "Засвіти"

— А то ж яка ще мара?.. Тебе ж так пан писар вписав,— пояснив він докірливо.

— Не знав, пане сотнику...— почервонів новоназваний Сірко і пішов до лави...— Да-руй-те-е!..

— Тож знай мені,— пригрозив услід сотник, знову називаючи прізвища останніх новачків: Гутник, Шкляр, Глоба, Коряк, Власенко, Лимар, Сідляр, Коваль, Ободнюк, Бондар...

— Цей бурсак, видно, зозуленко, коли не знає свого прізвища,— сказав хтось із лави назустріч Іванові уїдливо.

— Він і коня, і збрую власну має...— заперечив йому інший...

— Йому це — Сірко, як мені — Шуліка липне,— чи то підтримав глузівника, чи то заступився за Івана сотник, і пішов поволі понад лавами оглядати молодиків.— А тобі хто гаплика відкусив... а бабку куди заподів?.. А ти чого скривився, як середа на п’ятницю?— прискіпувався він до молодиків.— А тобі ж хто це балабуху на губу посадив? — порівнявся він з Квочкою.

— Упав, пане сотнику, їй-богу,— зам’явся хлопець, кинувши недобрий погляд у бік Івана.

— Це ти вже йому тамгу наклав? — глянув глузливо Шуліка на Івана.— Зріж сьогодні ж чуба, бо ворони загніздяться,— скубнув він його, відходячи.— Відведи його, Квочко, до голяра.

— Слухаю, пане сотнику.

— Зараз усі ідіть на покорм, а по тому будуть вправи в стрілянні і на конях. Та хутко мені повертайтесь! — роблено грізно нагримав він, відходячи до канцелярії.

Молодиків як вітром здуло, а згодом, як заграли на збір сурми, вони всі кинулися до стаєнь. Іван також підбіг до буланого та зупинився, бо хтось із вельми спритних молодиків уже заклав ногу в його стремено.

— Ти чого тут?.. Не бачиш хіба, що це мій!?..— обурився Іван.

— Як твій?.. Проснися...— полетів юнак, шарпнутий господарем, із сідла.— Ти ба! Це правда не мій, бо мій такий сірий, аж вороний,— юркнув той по стайні шукати щастя...

— Всі коні розібрали?..— гукнув сотник до молодиків, сидячи верхом на своєму рослому білаші посеред майдану.— Безкінні ідуть з тобою, Несвітайле, на лучне поле. Пищалі і луки в комірного. Та не гайтесь і дивіться мені там, щоб не довелося потім кому скидати штанів!..— гукнув він весело.— Чота на конях, мені вслід! — повелів і погнав коня із Січі через вал, в бік моста над ровом.

Вистояні коні, і ті, що були власністю молодиків, і січові, ішли жваво, форкаючи та витанцьовуючи клусом під вершниками.

Тупіт кінських копит, іржання і форкання, а ще ясність заспіваного птаством дня збудили в молодиків цікавість очікуваного. Позаду залишилися січові вали, сторожові бекети. Сховався поволі і битий шлях за пагорбами та балками.

Шуліка, що їхав першим, нарешті спинився, довгенько оглядав довкілля, поки обважніло не скочив з білаша, кинувши повіддя джурі.

— Ану спішуйтеся! Чатові до мене! — гукнув хриплувато і, толочачи дикий травостій, повів їх для чогось за вибалок.

Молодики розводили ошкірених коней, що зачинали бійку, будячи іржанням принишклий степ. А він дзвенів і заливався, бродив і зелом запашним, і життям розмаїтим птаства, комах, різновидих звірів та звірків, чаруючи уяву хлопців, особливо Іванову. І він, прислухаючись до перепелиного лункого виляску, був як заворожений усім цим дивним сотником Шулікою, побратимами, суквіттям, духмяними пахощами різнотрав’я, в якому ніби вплав ганяв і носився, як заворожений, тепер уже всіма рідно прийнятий його пес.

Та що це?.. Собака раптом хижо загарчав і, скавулячи, кинувся в страсі до гурту молодиків. Всі зауважили те і, переглянувшись, насторожено втупили погляди туди, де підводилися із трав невдоволені чатові, що вже міряли кроками відстань з того місця, до якого їм вдалося підповзти непоміченими. Десять, одинадцять, дванадцять...

— Ми так забавилися, що ви могли б підповзти й ближче,— виправдувався хтось із гурту.— Молодець у нас пес, виручив...

— І підповзли б, коли б не оцей Сірків лахмач,— гнівалися чатові.— Сотник наказав їхати всім до нього,— пішли вони до своїх коней.

— З оцієї долини,— показав рукою Шуліка,— вроздріб, поодинці, вискочили із засідки татари. Он там, де ми розставили міти і віхи, вони мчать стрімголов вам назустріч. Тож мусите по парі, їдучи їм назустріч і об’їжджати кожного, стинати їм голови, сиріч вершки отих вішок, що ми вам настановили,— споважнів він, оглядаючи кожного: — Приготуйтеся як слід! Шаблі з піхов! З відстанню в двадцять кроків скачем перша пара вперед руш!..

Пождав мить і вже потім: — Друга їй услід! Третя! Четверта!..

Молодики, хоч і невлад, як хотілося б старому, та рушили пара за парою то вдало, то невдало стинаючи ті віхи на своєму путі. Блищали леза шабель на ранковому сонці, дзвінко шуміла під копитами прим’ята сухувата тирса, в котрогось із коней грала селезінка, а над усім заливалися невгамовною кипінню в небі жайвори.

Старий навчитель-ватаг сотник Шуліка, цмулячи люльку, дивився на вправи молодиків, як робив це вже кільканадцять років, оцінював їхні хисти, порівнював з попередниками, значної частини з яких уже й на світі не було, осуджував похибки й невдачі і десь глибоко в душі незлобливо заздрив і їхньому молодечому захопливому завзяттю, і тій незграбності в руках і рухах, у вершникуванні, яку в багатьох помічав, спостерігаючи за вправами збоку. А молодики, поглядаючи на старого, ще завзятіше бралися до роботи.

— Так, сину, так! Коси їх, клятих! — зірвався з місця він, коли під’їхав Іван.— То ти вже й у цьому трохи тямиш?.. Хто тобі гострив косу? — порівнявся старий