Читати книгу - "1918. Місто надій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Павло Гаврилович завмер, а тоді глянув на дружину.
– Ну от, Ганнусю, бачиш, я вдома, – трохи нескладно мовив він.
Йому хотілося сказати це м’яко й спокійно, усім своїм виглядом показуючи, що ось він, поруч, живий і здоровий. Але вийшло якось невпевнено й лише стривожило Ганну Дмитрівну; потоки хвилювання, які ринули в її душу замість сподіваної тиші, навіть для неї самої стали несподіванкою.
– Я просто не можу повірити, Павлику, – відповіла Ганна Дмитрівна.
– У що?
– Не знаю. В тебе. У себе.
– Ну, це якісь нісенітниці. Будь ласка, подивись і переконайся.
– Так-так. Це моє… А втім, що ж відбулося, коли ти поїхав?
– Ох, Ганнусю… Якби можна було одним словом сказати… Був полон… Боже ж мій… Я ж бачив твоє обличчя… Думав, що помру… Потім поранення… Хлопчик… Як ангел… Грузин… Якби ти могла уявити… Так ось… Підвищення… Полковник… Підвищення, кхе-кхе… А потім бій, під Ірпенем… Знепритомнів, аж бачу, наші женуть більшовиків… Те, що впав непритомний, мене і врятувало…
Ганна Дмитрівна уважно слухала чоловіка, не минаючи жодної крихітної паузи його оповідання, неначе думала, що там, у недовгій тиші, приховано ще багато смислів. Вона погладила Павла Гавриловича по волоссю, торкнулася лоба, провела по щоці. Який же він теплий! Який рідний! Якщо плоть може бути такою близькою, то яка ж близька тоді душа?
– Я люблю тебе. Немає від цього рятунку, Павлику. Хіба можна любити людину більше за Бога?
Павло Гаврилович відклав ложку.
– Ганнусю, якби я міг висловити, зважити всю тяжкість моєї туги за тобою… Тоді ти б… усе зрозуміла…
– Я розумію. Ох, Павлику! Щодня я вставала з однією думкою: нам визначено строк… І я так страшилася! Так страшилася, що помру уві сні… Це звучить безглуздо… Я знаю… Але якби я не змогла з тобою попрощатися?
Останнє слово Ганна Дмитрівна сказала з особливим надривом, і в одну мить усе, що вона стримувала останнім зусиллям волі, силою думки і ще бозна-чим, увесь накопичений біль ринув із неї струмками сліз, зросив солоним теплом обличчя. Жінка ридма заридала, прикривши очі руками, а Павло Гаврилович не зупиняв її. Бо хіба можливо спинити потоп або повінь? Хто здолає силою власних м’язів селевий потік і залишиться при цьому живим? Тому він просто пригорнув дружину і чекав, доки холодні тіні страху, які блукали в її душі, зникнуть, розтануть під дією людського тепла.
Коли вони нарешті полягали спати, була глуха ніч. Павло Гаврилович, виснажений походом і довгими годинами, проведеними в бою, ліг на невеликій тахті й одразу заснув. Ганна Дмитрівна сиділа коло нього, дивилася на чоловіка і думала про те, що доля часом виявляє до неї надзвичайну прихильність. Їй хотілося знайти втіху та виправдання власного існування, зараз вона воліла бачити в буденних справах якийсь прихований сенс, а не лише сіру щоденну рутину. Уся її жіноча істота, її тонка скляна душа здригалась і вібрувала від думок про те, що порожнеча може заполонити життя. Тому вона всім серцем жадала піклуватися про когось, адже турбота – це сутність жінки. Вона заснула, поклавши голову на тахту й торкнувшись долонькою руки чоловіка. За мить до сну в її свідомості промайнула думка про те, що тепер і вмерти не страшно.
День почався пізно. Павло Гаврилович прокинувся і вийшов на кухню; там уже була Ганна Дмитрівна. Вони поцілувалися.
– Що ж ти, справді? Стоїмо тут! Сідай, поїж.
– Так-так. Дякую тобі, мій ангеле!
Павло Гаврилович раптом заговорив канцелярською мовою. Він трохи занервував, знову сів за стіл.
– Люба моя Ганнусю! Мені треба вийти… ненадовго…
– Так швидко?
– Служба… Розумієш… Хоча, зрештою… А ходімо разом!
– Куди?!
– На Софіївці буде парад і молебень… Я мушу там бути… Не з обов’язку, а за велінням серця.
– Так… Думаєш, варто піти?
– Ганнусю, такі великі зміни сталися в мені. Я – колишній царський офіцер, але цар відрікся. Революція, червоні… Усе не таке, як було раніше… Хто мої предки? Хто я? Скільки разів я хотів знайти себе у глибинах своєї пам’яті… Вибач за цей пишномовний стиль. Деякі речі не висловити інакше. Україна для мене – не порожній звук. Звісно, ми майже не говорили про це… Але щось є, щось незбагненне… Господи, як важко це пояснити! Щось справжнє… У цих людях… Бачила б ти, як вони йшли на смерть… Мене не здивувати вбивством… Але відвагою… Заради чогось, для мене нового…
Ганна Дмитрівна слухала, іноді мимохіть здригаючись, коли мова йшла про більшовиків. Багато що незрозуміло для неї, незрозумілим є і їхнє майбуття. Це вносило сум’яття в її душу, і вона всім серцем жадала розвіяти туман, стати такою само прозорою та чистою, якою була до війни. Але, на жаль, усе їхнє існування, уся земна марнота були ніби вкриті непроглядною молочною пеленою, і ніхто не міг побачити своє теперішнє або минуле, а чи взагалі все їхнє земне існування – туман, мара? Так само годі було зрозуміти, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1918. Місто надій», після закриття браузера.