Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Зазвичай крупні люди неквапливі, врівноважені, говорять повільно, спокійно, але Булах, незважаючи на билинно-богатирську статуру, заводився з напівоберту, був неспокійний і швидкий, наче ртуть.

– Шкодуєш, що став на захист Сивого?

– У роду в нас так не прийнято, – Макар підкинув у вогонь кілька гілочок. – Людина – не заєць і петляти їй не з руки.

– Що стосується зайця – чудово. – Булахові подобалася виважена поміркованість хлопця, його витримка, небагатослівність, подобалася спокійна, не по роках мудра розсудливість. – Це правильно. Азимут у житті через день не змінюють. І якщо він справжній, то ніякі ножиці не страшні…

– Щось не зрозумію вас, – почекавши, продовжив Макар: – До чого тут ножиці?

– Та як тобі сказати? – Під час розмови Булах ніколи не потрапляв у глухий кут, але зараз не знав, як зрозуміліше пояснити свою думку товаришеві по нещастю. – Маестро вкотре під амністію потрапив?

– Разом із колонією – вчетверте.

– Чому? Стаття підійшла. Розумієш, не людина, а стаття.

– А ножиці при чому?

– Почекай. Кажеш, строк додали. Але битися, порушувати режим негоже?

– Негоже, – згодився Макар. – Та я ж слабшого захистив. А ви «негоже», наче самі не зек, а той, хто за огорожею…

– Справедливість – одна половина ножиць, бійка – друга! Згідно ж із філософією закону, з його голою буквою за порушення режиму – строк належить…

– Так що ж – терпіти цих?! Під гниллю жити?!!

– Ти не кип’ятись, Амбо. Сам знаєш: я цей розгардіяш завів. Але за бійку друга половина ножиць строк передбачає. І як не сумно, але вона по-своєму права… Що буде, якщо все мордобоєм вирішувати? І тут, і на волі. Ножиці…

– Виходить, і ми праві, і половина…

– У цій справі велика обережність потрібна, – перебив Булах. – Із гниллям простіше: давити без усякого жалю! А його перевиховують, благають…

Він замислився, повів тінню колись литих плечей, наче від холоду, підсунувся до вогню. Зима по-справжньому ще не заявляла про свої права. Після перших осінніх заморозків і снігопаду потепліло. Лише іноді вночі з тайгою гралася пороша, поступово укриваючи білою шубою землю від нещадного морозу та лютих вітрів. Булах зсунув на потилицю вушанку, розстебнув куфайку, провів долонями по обличчю, відганяючи сумніви, і продовжив:

– А з другою половиною ножиць – сам майже нічого не розумію… Не до розмов було – собою переймався, коли після сорок дев’ятого потрапив ні за що під їхні леза.

Співрозмовник знову замовк. Макар чув, що Булах – геолог. У табір потрапив за шкідництво: розтратив чималу суму – пішов із тієї площі, де належить згідно з проектом працювати; просидів у тайзі до жовтневих свят, обморозив людей, ледве загін не згубив, а обіцяних алмазів не здобув. Усі в таборі – від начальника до зека останнього – потішалися над Булахом, коли той мив шліхи в кожному новому джерелі на лісоповалі або в дорозі. Вихопить із-за пазухи мисчину, вкине гальку з піском і трясе-трясе алюмінієву посудину, ніби масло колотить або ляльку колихає.

– Ну що, Монтехрісто, скільки алмазів підкинеш, якщо ослобоню? – глузував конвой, а інколи й начальник табору.

– Ідіоти, – Булах із жалісливою тугою дивився на жартівників, але слово «ідіоти» стосувалося не табірних дилетантів, а тих високих інстанцій та професіоналів, котрі заточили його сюди й не змогли відстояти. Ні, не його гублять, хоронять ідею – справу, яка принесе країні алмазну незалежність, багатство і міць. Славу…

Вірив Булах, не сумнівався, що Сибірська платформа в геологічному відношенні – рідна сестра Південно-Африканської. Знав, хтось із тих, із ким працював, рано чи пізно знайде трубку, і спалахне в променях сонця, заграє місячно-вогненним блиском велике й мале каміння; поллється в скарбницю непоказний на вигляд алмаз-трудівник і прозорої води аристократ, що після огранки в умілих руках його величатимуть новим, холоднувато-високим ім’ям – діамант.

– Стоси паперу списав! Скрізь писав… Та потрапляли, певно, не до того, кому потрібно. У моїй справі голови великої не треба. Сам знаєш, у тайзі доки на своїх не протопаєш – багато чого не роздивишся, а в геології нашій хащі густіші за тайболу. Та ще в такій важливій, але зовсім новій справі, – ніби відповідаючи на запитання, продовжував Булах. – Самому Сталіну писав…

– Як же тепер без нього жити будемо! – боляче вигукнув хлопець.

– Будемо, Макаре, будемо, – задумливо вимовив Булах. – Це не проста розмова. Довга. І ножиці дошкульніші від попередніх негараздів, які різали по-живому. Учився, фронт. Робота. Ніколи було розкинути розумом. Тільки час висвітлить і розставить усе і всіх на потрібні місця. У цій справі й сам багато чого не збагну. Тут різного наслухався. Одначе чутками метал із руди плавлять лише ідіоти. Та й не звик серйозні речі швидкоруч вирішувати. Документи потрібні. Думаю, цю брилюку не один десяток років доведеться вивчати. Так що не до Сталіна. За іншим голова болить…

– Ось і в мене від дум довбешка розколюється… Сумніви беруть.

– У тебе хоч сумніви… А мені в чому сумніватися? У тому, що хотів Державі казкові скарби подарувати? Відшукаю… Усім ворогам назло знайду! Ще триматиму шліх із зеленим оченятком хром-діопсиду й темно-кривавою краплею піропу[23]. Через це тут і не можу. Куди не тикни пальцем – злодій, поліцай, убивця.

– І на мені кров! – Зірвався з колоди Джовба, мов ненароком присів на вугілля, що тліло під попелом.

– Вибач,