Читати книгу - "Флорентійська чарівниця"

Тієї ночі він бачив дивний сон. Східний падишах, або ж імператор, у вечірню пору сидів під невеликою банею пірамідальної п'ятиповерхової будівлі, спорудженої з червоно пісковику, і дивився на золотисте озеро. Позаду нього служники махали великими пір'яними віялами, а поруч стояв чоловік чи жінка, європейської зовнішности, з довгим золотавим волоссям, у строкатому шкіряному плащі із косокутників, розповідаючи історію про безвісти пропалу принцесу. Заснулий бачив біляву постать лишень ззаду, але падишаха було добре видно — масивний, білолиций чоловік з великими вусами, вродливий, обвішаний коштовностями і дещо схильний до повноти. Очевидно, вони були витворами сну, витворами його уяви, бо імператор, поза сумнівом, не був турецьким султаном, а білявий придворний не скидався на нового італійського пашу.

— Ти говориш тільки про любов закоханих, — промовив падишах, — але ми думаємо про любов людей до свого принца. Ми прагнемо, аби нас любили.

— Любов — мінлива річ, — відповів інший чоловік. — Сьогодні вас люблять, а завтра вже можуть не любити.

— І що тоді? — запитав падишах. — Нам слід бути жорстоким тираном? Нам слід чинити так і породжувати ненависть?

— Не ненависть, а страх, — промовив білявий чоловік. — Бо тільки страх тривкий.

— Не будь дурнем, — сказав йому падишах. — Це ж бо всім відомо, що страх іде в парі з любов'ю.

Він прокинувся від зойків, світла та відчинених вікон, усюди бігали жінки, а ліліпутка Джульєтта верескнула йому у вухо:

— Що ти їй заподіяв?

Куртизанки без свого пишного вбрання, розкуйовджені, обличчя не нафарбовані й невмивані, у розхристаному нічному одязі, бігали з криками з кімнати до кімнати. Всі двері — нарозтвір, а денне світло, як протиотрута чарам, разюче лилося по всьому Будинку Марса. Що за відьми були ці жінки — на лицях висипка, потворні гризуни з неприємним запахом із рота й огидними голосами. Він сів на ліжку і спробував одягнутися. «Що ти їй заподіяв?» Але він нічого не заподіяв. Він допомагав їй, очищував її пам'ять, звільняв її дух і заледве чи торкався її. Поза сумнівом, він не винен ruffiana жодних грошей. Чому вона так до нього причепилася? Звідки це сум'яття? Треба негайно йти звідси. Треба знайти Аґо, Біаджіо й ді Ромоло та й десь поснідати. До того ж, мабуть, назбиралася вже купа роботи.

— Йолопе, — кричала Джульєтта Веронезе, — що ти лізеш куди не треба!

Мабуть, тут щось сталося. Одягнений, він ішов по розчаклованому Будинку Марса з такою гідністю, на яку тільки був здатний. Коли проходив повз куртизанок, вони замовкали. Дехто показував на нього пальцем. Було чути, як двоє чи троє аж шипіли. У ґранд-салоні вікно, що виходить на річку Арно, розтрощене. Йому потрібно знати, що ж все таки сталося. І тут перед ним постала господиня дому, Ла Фіорентина, прекрасна навіть без крихти косметики.

— Пане Секретар, — промовила вона з холодною формальністю, — вас більше тут не вітатимуть. — І пішла собі, а шквал спідніх спідниць, криків та плачів здійнявся знову.

— А дідько б тебе взяв, — сказала Джульєтта ruffiana. — Її було неможливо спинити. Вона вибігла з кімнати, де ти спав, як гнилий труп, і ніхто не зміг їй завадити.

Під дією анестезії ти могла пережити трагедію свого життя. Коли ж прийшла до тями, коли у муках відновилася твоя свідомість, ти збожеволіла. Твоя пам'ять повернулася, і ти вийшла із себе, бо це пам'ять приниження, грубого поводження і вторгнення, це — пам'ять про чоловіків. Не резиденція, а бордель спогадів, до того ж, окрім спогадів, резиденція усвідомлення того, що всі, хто тебе любив, уже мертві, що нема жодного порятунку. Збагнувши це, ти могла встати на ноги, набратися духу й побігти. Якщо бігла ти достатньо швидко, то могла позбутися спогадів про минуле та про заподіяне тобі в минулому, а також могла уникнути думок про майбутнє, невідворотну безрадісну перспективу. Чи мала ти для порятунку братів? Ні, твої брати повмирали. Сам світ, мабуть, помер. Так, він помер. Аби стати частиною мертвого світу, необхідно також померти. Тобі треба було бігти швидко, швидко, як ти тільки можеш, аж поки ти досягла межі світів, і ти не зупинилася, ти побігла через ту межу, ніби її там не було, ніби скло було повітрям, а повітря склом, повітря тріщало навколо тебе, як скло, а ти падала. Скло, ніби бритва, краяло тебе на шматочки. Падати було приємно. Приємно було випадати із життя. Приємно, от і все.

— Арґаліє, друже, — промовив Ніколо до фантома-зрадника, — ти винен мені життя.

 після Тансен співав пісню вогню діпак раґ, і в Домі Сканди, яким управляли Костомаха та Перина, під впливом його пісні спалахнули лампи, а сам він одержав серйозні опіки. В екстазі виконання він не одразу помітив, що його власне тіло також покривається опіками, позаяк сильно нагрівалося від несамовитого жару його генія. Акбар негайно відправив його на королівському паланкіні додому до Ґваліора, велівши відпочивати і не повертатися, допоки не загояться рани. У Ґваліорі його навідували дві сестри — Тана і