Читати книгу - "Білі зуби"

Міллат нетерпляче тикнув шкільну роздруківку йому в руки:

— Господній урожай.

Але старий похитав головою, наче птах під час купелі:

— Ні, ні, я не бажаю, щоб мене залякували, аби я щось купив, під моїми власними дверима. Я не знаю, що ви продаєте, — дай Бог, щоб це не були енциклопедії! — у моєму віці людині, навпаки, потрібно якомога менше інформації.

— Але це безкоштовно!

— Так?.. Бачу… Чому?

— Господній урожай! — повторив Маджід.

— Це допомога для місцевої громади. Містере Гамільтон, ви, мабуть, домовлялися з нашою вчителькою, бо вона нас сюди прислала. Може, ви просто забули? — додала Айрі своїм дорослим голосом.

Містер Гамільтон торкнувся скроні, ніби намагаючись пригадати, потім помаленьку відчинив двері навстіж і зробив пташиний крок уперед, під осіннє сонечко:

— Що ж… прошу зайти.

Вони зайшли за містером Гамільтоном у тінистий хол старого будинку, наповненого по самий дах потертим і надщербленим вікторіанством з перебивками більш сучасного життя — поламаними дитячими велосипедами, непотрібним «Читай правильно», чотирма парами гумаків різних сімейних розмірів.

— Що ж, — щиро сказав він, коли вони зайшли до вітальні з красивими вікнами-дверима, крізь які виднівся сад, — покажіть, що ви принесли?

Діти висипали все, що мали, у поїдений міллю шезлонг, Маджід викладав усе, як за списком, поки містер Гамільтон запалював цигарку і досліджував міський пікнік старечими пальцями.

— Яблука… о, Боже, ні… соя… ні, ні, ні, картопляні чипси…

Так тривало, аж поки всі предмети були перебрані і забраковані, і старий подивився на них майже зі сльозами на очах.

— Я не зможу з’їсти нічого з цього, розумієте, надто тверде, надто в біса тверде. Найбільше, що я зможу, — так це молоко з кокоса. Однак… ми ж поп’ємо чаю, правда? Ви залишитеся на чай?

Діти безпорадно подивилися на нього.

— Ну ж бо, дорогі мої, сідайте.

Айрі, Маджід і Міллат зайорзали на шезлонгу. Раптом вони почули якесь клацання і побачили зуби містера Гамільтона у нього на язиці, так, наче з першого рота виповз інший рот. Але зуби вмить сховалися назад.

— Просто я не можу їсти твердого, хіба перемолоти його. Моя власна провина. Багаторічне нехтування. Бачите, чисті зуби не були такою вже чеснотою в армії, — він незграбно ляснув себе по грудях тремтячою рукою. — Розумієте, я був військовим. А ви — скільки разів на день ви чистите зуби, молоді люди?

— Тричі! — збрехала Айрі.

— БРЕШЕ! — закричали Маджід і Міллат хором. — ТІМ’Я ПОЧЕШЕ!

— Два з половиною рази.

— О, хай мені грець, а це як? — сказав містер Гамільтон, розгладжуючи штани однією рукою і тримаючи чашку чаю в другій.

— Раз на день, — покірно сказала Айрі, і щось у її голосі свідчило, що це правда. — Як правило.

— Боюсь, що потім доведеться шкодувати. А ви двоє?

Маджід мало не вихопився з ідеєю фантастичної машинки, що чистила його зуби під час сну, але Міллат сказав прямо:

— Так само. Раз на день. Більш-менш.

Містер Гамільтон задумливо відкинувся у своєму кріслі.

— Інколи ми забуваємо про важливість наших зубів. Ми ж не нижчі тварини, у яких весь час змінюються зуби і все таке, ми, знаєте, ссавці. А ссавці мають лише два шанси із зубами. Ще цукру?

Діти, дбаючи про шанси для своїх зубів, відмовилися.

— Але, як у всьому іншому, тут два боки справи. Чисті білі зуби теж не завжди добре, ось побачите. Наприклад: коли я служив у Конго, єдиною прикметою, щоб вирізнити нігера, були його білі зуби, якщо ви мене розумієте. Жахливо. Чорні як содоміти. Вони через це і гинули, нещасні виродки! А я вижив, щоб по-іншому подивитися на це все, розумієте?

Діти мовчали. Раптом Айрі почала схлипувати.

Містер Гамільтон продовжував:

— Це такі армійські речі, рішення, яке приймаєш на війні, — побачив, як блиснули білі зуби, і — бах туди! Отак було. А то чорні як содомія. Жахливі часи. Усі ці молоді, красиві юнаки лежали мертві просто переді мною, просто під моїми ногами. Розпороті животи, знаєте, їхні кишки просто в мене на чоботах. Наче чортів кінець світу. Чудові Краутцові хлопці, чорні, як піка; бідолашні ідіоти, вони навіть не знали, навіщо їх туди привезли, за кого вони воюють, у кого вони стріляють. За них вирішувала рушниця. Швидко і брутально, діти. Бісквіту?

— Я хочу додому, — прошепотіла Айрі.

— Мій тато був на війні. Він був за Англію, — вистрілив Міллат, червоний від обурення.

— Маєш на увазі футбольну команду чи армію?

— Британську армію. Він керував танком. «Містером Черчіллем». Разом з її батьком, — пояснив Маджід.

— Боюсь, ти помилився, — сказав містер Гамільтон своїм м’яким голосом. — Наскільки я пам’ятаю, тоді не було чорномазих. Сьогодні так уже не можна говорити, правда? Але не було… не було пакистанців… їх треба було би годувати. Ні, ні, — бурмотів він, оцінюючи запитання, наче мав нагоду вибірково переписати історію. — Навіть не може бути мови. Це було б занадто. Жодних пакистанців. Пакистанці мали свою Пакистанську, чи як вона там уже називалась, армію. А бідні британці, вони й так несли на своїх плечах достатньо, гідні діти королеви…

Містер Гамільтон тихо засміявся до себе, повернув голову і