Читати книгу - "Темна матерія"

— А ти хіба не можеш це зробити?

— Ти впораєшся.

Вона подає мені пакет із дезінфікуючими серветками.

Я розриваю пакет, дістаю серветку й витираю велику ділянку шкіри.

Тепер вона дає мені шприц на три кубики, дві голки й одну ампулу.

— Це — фільтрувальна голка, — каже вона, торкаючись однієї з них. — Нею треба висмоктувати рідину з ампули, щоб не захопити осколок скла. Потім встановлюєш другу голку й робиш ін’єкцію. Ясно?

— Та наче.

Я вставляю в шприц фільтрувальну голку, знімаю кришку, потім відломлюю шийку скляної ампули.

— Все до дна? — питаю.

Вона зав’язує гумовий джгут на своїй руці, протирає шкіру.

— Ага.

Я обережно всмоктую вміст ампули в шприц і міняю голки.

— Обов’язково постукай по шприцу й видави через голку трохи рідини. Ти ж не хочеш вколоти собі бульбашку повітря в судинну систему — каже Аманда.

Вона знову показує мені свій годинник: 7:39...

7:38.

7:37.

Я стукаю по шприцу й видавлюю краплю Раянової хімічної сполуки через голку і кажу:

— То я, просто...

— Встроми її у вену під кутом сорок п’ять градусів, щоб отвір на вістрі голки був спрямований угору. Я знаю, тут є над чим добряче подумати. Але ти все робиш чудово.

У мене всередині клекоче стільки адреналіну, що я навіть не відчуваю проколу.

— Що тепер?

— Переконайся, що ти потрапив у вену.

— Як я це...

— Витягни трохи поршень.

Витягаю.

— Бачиш кров?

— Ага.

— Чудова робота. Ти потрапив у неї. Тепер розв’яжи джгут і поступово вводь.

Я дотискаю поршень і питаю:

— І як швидко настає ефект?

— Майже миттєво, якби я мала...

Я навіть не чую кінця її речення.

Цей препарат збиває мене з ніг.

Я притуляюся спиною до стіни й випадаю з часу, аж поки знову бачу Аманду перед очима. Вона щось каже, але я ніяк не можу розібрати, що саме.

Я дивлюся вниз і бачу, як вона витягає голку з моєї руки й прикладає спиртову серветку до крихітної ранки.

До мене нарешті доходить, що вона каже:

— Притисни її.

Тепер я бачу, як Аманда простягає руку до світла ліхтаря, і коли вона встромляє голку в свою вену й розв’язує джгут, мій погляд падає на її годинник і на цифри, які він відраховує до нуля.

Невдовзі Аманда лежить, випроставшись на підлозі, ніби наркоман, який щойно піймав кайф, а час усе біжить. Тільки це вже не має ніякого значення.

Я не вірю власним очам.

Я сідаю.

Голова ясна, я напоготові.

Аманда вже не лежить на підлозі. Вона стоїть трохи далі, спиною до мене.

Я гукаю її, питаю, чи все в неї гаразд, та вона не озивається.

Я зводжуся на ноги.

Аманда тримає ліхтар, і коли я підходжу до неї, то бачу, що світло не падає на стінку куба, яка мусить бути перед нами.

Я оминаю її.

Вона йде за мною з ліхтарем.

У світлі видніються ще одні двері, такі ж як і ті, в які ми щойно ввійшли з ангара.

Я йду далі.

Через три з половиною метри доходимо ще до одних дверей.

Потім ще.

І ще.

Наш ліхтар світить з потужністю однієї лампочки в шістдесят ват, і на відстані двадцяти-двадцяти п’яти метрів світло тьмяніє та перетворюється на якісь нав’язливі примарні плями, які відбиваються від холодної поверхні металевих стін по один бік, і від ряду дверей по інший.

За межами світла нашого ліхтаря — суцільна темрява.

Я зупиняюсь у німому благоговінні.

Я думаю про тисячі статей і книжок, які прочитав за життя. Скільки екзаменів здано. Скільки уроків вивчено. Скільки теорій визубрено. Скільки рівнянь нашкрябано на дошках. Я згадую ті місяці, коли гибів у тій чистій кімнаті, намагаючись створити щось, що було лише хирлявою подобою цього місця.

Для студентів факультету фізики й космології найближчим результатом їхніх досліджень є древні галактики, які видно в телескопи. Зчитування даних після зіткнення