Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

— При чому тут земля? — не зрозумів молодик.

— Є такий анекдот,— сказав тип.— Ми його з Акакієм Акакійовичем знаємо, а ти, Вікторе, ні.

— То розкажіть! — аж подався пожадливо Віктор.

Але в прочілі постала Ларисина мати.

— Миколо! — вигукнула вона тонко.— Ти куриш?

— Раз на рік, Милочко,— зажебонів діккенсівський тип.— Раз на рік!

— І разу на рік тобі не можна! — люто сказала Ларисина подоба.— Викинь зараз же! І не давайте йому цигарок! — Вона поставила до мене сердиті очі.

Діккенсівський тип поспішно викинув цигарку й моргав винувато.

— Ходіть уже до столу,— сказала жінка мирніше, і ми, як гуси, пішли до кімнати.

— Нудьгуєш? — спитала Лариса, подивившись на мене уважно.

— А ти як думаєш?

— Не дуйся! — шепнула вона й пішла, була увіч пригноблена.

І зовсім дивно стало мені на душі. Ми от зібралися вкупі, але які ми одне від одного відгороджені! Віктор любить Лялю, а Ляля тисне ногою ногу мою, хоч чудово знає, що не викликає в мене амурних емоцій. Лариса від мене в цьому товаристві стала ще далі, ніж була, а про моє ставлення до діккенсівського типа годі й говорити. Ларисина мати тероризує свого чоловіка, але чому Лариса вирішила ввести в це пекло мене? Але не це мене зачіпало, а інше: діккенсівський тип її батько! Ось він корінь усього! Господи, подумав я запаморочено, як це сталося, що діккенсівський тип її батько? Найліпше було б тихенько вислизнути звідси, але якась нездорова цікавість ще тримала мене в цьому домі. Зрештою, почалися танці, танцювали козлолиций із Ларисиною матір’ю, діккенсівський тип із Лялиною матір’ю, молодик із Ларисою, а мені знову дісталася Ляля. Я ледве двигав ногами, молодик кидав на мене лютим поглядом, а Ляля тислася до мене всім тілом.

— Хі-хі! — сказала вона.— Ви зовсім не вмієте танцювати.

— В дитинстві я переніс параліч,— витне я.

— Знову неправда,— сказала, закочуючи очі, Ляля.— У вас таке м’язисте тіло. Я б навіть згодилася погодитися, що ви й справді працюєте кочегаром.

— Бо я ним і працюю,— сказав я трохи сердито, відзначивши подумки стилістичного шедевра: “згодилася погодитися”.

— Ах, як це романтично! — охнула Ляля.— Нє, Лариска знає толк!

Нарешті всі розбрелися, а я вислизнув у коридорець. Побачив у розчинені двері кухні, як козлолиций тискає Ларисину матір, а та відхиляється і сміється. Тихо відтягнув замка й вискочив у передухіддя. Обличчя в мене палало.

“Ось вона, Ларисина компашка!” — думав я, цокочучи сходами.

Було мені якось важко, неприємно, так, що я ладен був виблювати на вулиці ту їжу й питво, бо здалося воно мені отруєним. Може, я перебільшував у цих своїх негаціях, але досить було хоч би того, що Ларисин батько — діккенсівський тип, тобто саме той донощик, котрий напевне доніс на мене на Миколаївську, і Лариса це знала, знала! А тоді, коли я вийшов з бібліотеки й раптово зустрівся з нею (чи не до батька вона йшла), вона з моєї розповіді так щиро й безпосередньо сміялася. І раптом мене мов обухом по голові вдарило: а що, коли й Лариса була впроваджена в наше товариство чорними янголами? Дочку донощика не важко було мобілізувати. І ось лише тепер, коли ми реально відчули, що біля нас затягується зашморг, що нас оточено петлею підслухів та стежень, у ній, можливо, заговорило сумління — чи так це? Тож і запросила мене до себе, не Артура, не Славка, а мене, щоб я усе зрозумів і щоб сказати оте останнє слово: “Не дуйся на мене!” Але я не міг на неї не сердитися, я мав би її проклясти, бо не лише себе підвів, але й своїх найліпших приятелів. І ми по-дурному позакохувались у цю вертихвістку, і вона крутила не тільки хвостом, а й нами, ми по-дурному ввели її у братство, а вона з нас, телепнів, потішалася, а потім, як і її батечко, продавала нас з потрохами.

Треба було зараз-таки зустрітися із Славком чи Артуром і все їм розказати, інакше мені немає прощення. Було мені печально і страшно. Я майже біг вулицями, задихаючись.

Артур жив на вулиці без ліхтарів. З-за хмар з’явився місяць і обілляв усе навколо мертвим світлом. Усе тремтіло й блищало: мокрі дахи, шибки, калюжі від учорашнього дощу, навіть пожовкле листя. Все було обарвлено у фантастичні приглушені тони, і я аж застогнав, так мені було на душі бридко.

Артура вдома не було, очевидно, він у Славка. Я знову помчав вулицею, і цього разу до мене прийшли інші думки. А що, коли Лариса заплуталася. Її втягли в це брудне діло, але вона швидко розкаялася. Адже в допитах не випливало нічого такого, що знала Лариса і що б прямо вказувало на неї. Так, вона не могла запросити на цей день народження ні Славка, ні Артура, бо вони діккенсівського типа не знали. Не запросила свого партнера по танцях, бо він тут заважав би, Ляля мала тут цілковиту рацію. Запросила мене і, конечно, для того, щоб остерегти нас. Щоб ми зрозуміли, звідкіля чигає на нас небезпека, й були обережні. Але чи