Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

таке розмаїття Сваннові було б у дивовижу. Я милувався на них під час сумних своїх візит до пані Сванн, коли моя гризота воскрешала мені всю таємничу поетичність цієї жінки, яка завтра скаже Жільберті: «У мене був твій приятель». А милувався я, звісно, тому, що блідо-рожеві, як шовк її фотелів часів Людовіка XV, снігово-білі, як її крепдешиновий шлафрок, або мідяно-червоні, як самовар, вони доповнювали оздобу салону ще одною гранню, так само багатою на вишукані барви, але живою і нетривкою. Та ще дужче, ніж така нетривкість, мене зворушувало те, що хризантеми все ж довговічніші проти таких самих рожевих чи мідяних відблисків, якими вечорове сонце так пишно червонило югу листопадового смерку і які гасли на небесах, — я сам бачив перед входом до пані Сванн, — але продовжували своє життя, відроджуючись у пломінкій палітрі квітів. Схожі на вогні, позичені великим колористом у мінливого небесного пожару, аби прикрасити людську оселю, хризантеми кликали мене боротися з тугою і смакувати за чаюванням перебіжні радощі листопада, тихою і таємничою пишнотою яких вони полум'яніли біля мене. Овва! Такої краси в розмовах я не знаходив; з розмовами у хризантем було мало спільного. Навіть із пані Коттар, хоча година була вже пізня, пані Сванн була мила і, прибираючи грайливого тону, казала: «Що ви, посидьте, не дивіться на годинника, ще зовсім рано, цей годинник не йде, куди вам поспішати?» І тицяла ще одну тартинку пані професоровій, що не випускала з руки шабатурки для візитівок.

— Годі з цього дому вирватися, — мовила пані Бонтан, звертаючись до пані Сванн, а пані Коттар, вражена тим, що чує з її уст свою власну думку, вигукувала: «От і я, хоч олії в голові небагато, сказати по щирості, теж так думаю!», і з нею погоджувалися клубмени, б'ючи поклони, наче мали за велику честь те, що пані Сванн познайомила їх із цією не вельми ґречною міщаночкою, яка перед великосвітськими Одеттиними приятелями поводилася стримано і навіть ставала в «оборонну позицію», еге ж, саме так вона й сказала, бо любила висловлюватися пишномовно про найпростіші речі. «Щось мені не віриться. Ось уже три середи поспіль ви на очі мені не давались», — заперечувала пані Сванн пані Коттар. «Ваша правда, Одетто, ми вже з вами цілі віки, цілу вічність не бачилися. Каюсь перед вами, каюсь, але мушу вам признатися, — додавала вона сором'язливо і непевно, бо хоч і була лікарева жінка, а про ревматизм чи ниркові кольки зважувалася говорити хіба на здогад буряків, — що я маю по горло своєї хай не біди, то прибідку. У всіх свої прибідки. А потім — у мене чоловіча челядь спробувала вчинити двірцевий переворот. Я орудую не так уже й круто, але мусила для постраху спровадити Вателя, хоча він уже й сам устиг, мабуть, підшукати тепліше місце. Але його відхід мало не спричинив демісії всього кабінету. Покоївка теж попросила дати їй одправу, сцени були просто гомеричні! Хай би там що, а я тримала стерно влади міцно, словом, для мене це добра наука, вона піде мені на пожиток. Я вас нуджу цими кухонними історіями, але ви знаєте не гірше за мене, якої мороки завдає зміна персоналу».

— А де це запропастилася ваша гожа донька? — питалася пані Коттар. «Моя гожа донька у приятельки, — відповідала пані Сванн і зверталася до мене: — Мабуть, вона вам писала, щоб ви прийшли завтра?.. А як ваші бебі?» — питала вона у пані професорової. Я зітхав із полегкістю. Ці золоті слова пані Сванн, які доводили, що я міг побачити Жільберту будь-коли і задля яких я, власне, сюди й навідувався, були чимось украй конечним. «Ні. А втім, я сам їй напишу сьогодні ж. Нам не можна більше бачитися з Жільбертою», — додав я таким тоном, ніби приписував наш розрив якійсь таємничій причині, і це приписування покріплювало в мене ілюзію кохання, підтримувану ще й тим, як ніжно ми, Жільберта і я, говорили одне про одного. «Ви ж бо знаєте, зона до вас така прихильна, — вмовляла мене пані Сванн. — Ви справді завтра не прийдете?» Врадуваний великою радістю, я питав себе: «А власне, чому б мені не прийти, якщо мене запрошує її рідна мати?» Але одразу ж ізнову в'янув. Я боявся, як би Жільберта, побачивши. мене, не подумала, що байдужість, яку я виказував до неї останнім часом, кумедія, і волів за краще зволікати далі з нашою зустріччю. Поки точилася наша розмова з пані Сванн, пані Бонтан скаржилася на те, які зануди ці жінки політиків, бо вдавала, ніби всі на світі їй смішні й осоружні, а чоловікова посада її просто вбиває. «Ось вам нічого не варто прийняти півсотні лікарських жінок підряд, — мовила вона пані Коттар, відомій, навпаки, своєю зичливістю до кожного і безмежною відданістю обов'язкові. — О, ви відважна жінка! А я, бачте, міністерша, від цього, звісно, й треба танцювати… Ну, і я не можу нічого з собою вдіяти; ви ж знаєте цих чиновницьких жінок, як тут утриматися, щоб не показати їм язика. І моя сестріниця Альбертина теж уся в мене. Ви навіть не уявляєте, яка це козир-дівка. На тому тижні в день моїх раутів жінка віце-міністра фінансів узяла та й бовкнула у мене в хаті, що зовсім не знається на куховарстві. «Але ж, прошу пані, — відрізала Альбертина з наймилішою усмішкою, — кому ж тоді знатися, як не вам, адже ваш батько був кухтиком»». — «Ох, я дуже люблю цю історію, це просто розкіш! — вигукнула пані Сванн. — Але принаймні в ті дні, коли доктор консультує, пані могла б створити свій маленький затишок із квітами та книжками, тим, що ви любите», — дорадила вона пані професоровій. «Так прямо, у живі очі, й бризнула. І хоч би словом мене попередила, шельма! Спритна, що твоя мавпуля! Ваше щастя, що ви вмієте себе стримати; заздрю тим, хто здатний зі своїми думками таїтися». — «А мені навіть нема потреби цього робити, я не така вибаглива, — лагідно відповідала пані Коттар. — Зрештою я не маю на це такого права, як ви, — додала вона трохи гучнішим голосом, як завжди, коли в розмові траплялася нагода обережненько підпустити меду, помастити словами, що всіх підкупало і помагало чоловіковій кар'єрі. — І взагалі я роблю з дорогою душею все, що може бути корисним професорові».

— Але ж, люба пані, до того треба мати хист. У вас, певно, залізні нерви. А я, як побачу,