Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

— О, так! — докидала пані Коттар. — Я чула, що в неї тик. Мій чоловік теж водиться з достойниками, і знаєте, коли ці панове розмовляють між собою…

— Або взяти шефа протоколу, він горбач, і я й п'яти хвилин не дам йому всидіти, щоб не лапнути його за горб. Муж каже, що я дограюся, що він утратить крісло. Ну й хай ти сказишся з усіма цими міністрами! Геть ік лихій годині всіх цих міністрів! Я хотіла б, щоб ці слова красувалися як гасло на моєму поштовому папері. Мабуть, я вас шокую, бо ви добра душа, а я, признатися, нічого так на світі не люблю, як кувати речі недобрії. Без лихослів'я і життя мені не життя.

І вона говорила цілісіньку годину про міністерство, ніби йшлося про якийсь Олімп. Щоб звернути на інше, пані Сванн вдавалася до пані Коттар:

— Яка ви ошатна! Redfern fecit?[111]

— Ні, ви ж знаєте, я шанувальниця Родніца. Втім, це щойно перероблений фасон!

— Все одно — шик-блиск!

— Скільки — як ви думаєте?.. Ні, першу цифру змініть.

— Що? Але ж це дешевинка, дурнячок! А я чула, що втричі дорожче.

— Отак і пишеться історія, — завершувала пані докторова і показувала пані Сванн на шийну хустку, яку та їй подарувала: — Погляньте, Одетто. Впізнаєте?

У прогалині між половинками портьєри з'являлася церемонно похилена голова, вдаючи жартома, що боїться завадити: то був Сванн. «Одетто! У мене в кабінеті принц Агріґентський, він питає, чи може засвідчити свою повагу? Що йому відповісти?» — «Що я дуже рада», — відказувала Одетта з утіхою і водночас зберігаючи спокій, і це в неї виходило невимушено, бо вона, ще бувши утриманкою, приймала великосвітських мужчин. Сванн ішов до кабінету переказати запрошення, а потім у товаристві принца повертався до вітальні, якщо тільки в цей інтервал не з'являлася пані Вердюрен.

Побравшися з Одеттою, Сванн просив її більше не одвідувати кланчика (він мав для цього чимало підстав, а якби й не мав, він її однаково попросив би, улягаючи беззастережному законові невдячности, який диктується недалекоглядністю чи безкорисливістю всіх звідників). Він погодився тільки, щоб Одетта обмінювалася з пані Вердюрен двома візитами на рік, але декотрі вірні, обурені зневагою, завданою «принципалці», в чиїх мазунчиках ходила стільки літ Одетта і навіть Сванн, вважали, що й це забагато. Щоправда, в «ядерці» завелися здрайці, які іноді пропускали вечори, аби потаєнці поспішити на запрошення Одетти, готові в разі, коли б їх піймано на гарячому, виправдатися тим, що їм хотілося познайомитися з Берґоттом (а «принципалка» хоч і запевняла, що у Сваннів вона не буває і що він нездара, а проте силкувалася, за її улюбленим висловом, запопасти його), але салон мав і своїх «ультра». І вони, не привчені додержуватися звичаю, який часто стримує людей від остаточних кроків, що робляться навсупір комусь, марно домагалися, щоб пані Вердюрен розцуралася з Одеттою і позбавила її задоволення говорити зі сміхом: «З часів великої «схизми» ми буваємо у «принципалки» в рідку стежку. Поки чоловік мій парубкував, учащати до неї було ще не так важко, але для подружжя це не завжди просто… Муж, сказати по щирості, старої Вердюрен не зносить і був би не в захваті, якби я пустила там коріння. А я, як вірна малжонка…» Сванн супроводжував Одетту на прохані вечори до Вердюренів, але намагався не даватися на очі, коли пані Вердюрен одвідувала Одетту. Якщо «принципалка» була в салоні, принц Агріґентський входив сам. Зрештою його одного Одетта й рекомендувала пані Вердюрен, вона воліла, щоб пані Вердюрен не чула безвісних прізвищ і, побачивши незнайомі обличчя, думала, що купається в аристократичному середовищі; і Одеттин розрахунок спрацьовував, увечері пані Вердюрен з несмаком казала чоловікові: «Гарнесенький гуртик! Увесь вицвіт реакції!»

Одетта теж перебувала в омані щодо пані Вердюрен, але в омані зовсім протилежного характеру. Не те що салон «принципалки» вже тоді починав ставати таким, як ми його побачимо згодом. Пані Вердюрен не досягла навіть «інкубаційного періоду», коли відкладають урочисті вечори, бо на них рідкісні свіжонабуті алмази тонули б серед шатії, і воліють чекати, аж поки дітородна сила десяти праведників, яких пощастило з'єднати, не доведе їхньої кількости до семи десятків. Пані Вердюрен, так само, як до цього готувалась і Одетта, обрала за мету «вищий світ»; одначе сектор її наступу був ще вкрай обмежений і, зрештою, відлеглий від того, де Одетта мала якусь надію добитися такого самого успіху і здійснити прорив; от і виходило так, що Одетта й не здогадувалася про стратегічні плани, вироблені «принципал кою». І коли хтось відгукувався про пані Вердюрен як про снобку, Одетта щиро сміялася: «Та яка з неї снобка! По-перше, для снобізму їй бракує підстав, вона ні з ким не знайома. А по-друге, віддаймо їй належне, їй подобається все так, як є. Ні, вона любить лише свої середи і своїх дотепних співрозмовників». І нишком вона заздрила вмінню пані Вердюрен (хоча розраховувала колись відбути таку саму прегарну школу), її хистові «принципалки», якому та надавала такої великої ваги, хоча цей хист лише відтінював те, чого не існувало, гаптував безпредметне, був власне хистом небуття: хистові господині дому — хистові «збивати», «гуртувати», «висувати», а самій «пошитися між люди», правити за «сполучну ланку». Так чи інакше, друзі пані Сванн були дуже вражені, побачивши в її домі жінку, яку давалося уявити лише в її власному салоні, в незмінній рамі гостей, у рамі всього гурту (а тепер цей гурт, прегарно в ній утілений, утрушений, злучений, мов якими чарами вмістився в одному фотелі, в одній її постаті «принципалки», перепиненої візитеркою і тепло затушкованої в манто на гагачому пуху, пухнасте, як біле хутро, що вистилало підлогу вітальні Сваннів, де пані Вердюрен сама була салоном). Найбоязкіші жіночки зі скромности воліли повтікати і, вживаючи у своїй мові множини, ніби хотіли натякнути іншим, що не треба докучати виздоровниці, яка тільки з ліжка, казали: «Одетто, нам пора». Всі заздрили пані Коттар, бо до неї «принципалка» зверталася на ім'я. «Давайте я вас украду», — казала до неї пані Вердюрен — вона не