Читати книгу - "У країні ягуарів"

Звір ворушиться, ніби розгрібає на землі листя. Може, це він гострить пазури? Голови і вух хижака не бачу, бо їх закриває не тільки густе листя, а й стовбур. Жовтіє лише частина тулуба. Якщо звір посунеться на півметра вперед, буде видно заднє стегно. Проте в нього стріляти не варто, бо шкура все одно втече… Звичайно, барс від такої рани загине, але пробіжить ще кілька кілометрів. Шкода, що стовбур заступає його.

Та ждати ніколи. Цілюсь у лопатку звіра. Постріл. Барс підстрибує високо і падає на землю. Він крутиться на місці, рве пазурами землю. Нарешті, вибивається з сил і конає. Коли я підходжу до нього, він уже не ворушиться.

Назад бреду в густій темряві. Незабаром бачу попереду світло вогнища на стоянці.

Втомлено кидаю шкуру барса біля навісу. Орхідею та банку з кажанами заберу завтра вранці.

Досі я не звертав уваги на тапірів. Іноді зустрічаю табуни цих звірів, та ніколи не стріляю в них. З центнера м'яса я міг би з'їсти кілограм-два, а решта все одно зіпсувалася б. Отже, вбивати їх — ні до чого, а безцільно нищити тварин не люблю. Найбільше мене цікавлять змії. До того ж їх тут дуже багато.

Гадюки в клітках чомусь гинуть. Може, від голоду чи від якихось невидимих ран? Ніяк не можу з'ясувати причини. В усякому разі деякі з них навіть не доторкуються до їжі.

Сьогодні нікуди не поспішаю. Сонце нестерпно палить. Блукати в лісі по сорокаградусній спеці — не дуже приємна річ. Отже, в джунглі не піду. Так вирішив уранці.

А в обідню пору я вже в лісі. Збираю комах. Наді мною літають величезні метелики — морфо, крила яких схожі на блискучі блакитні тарілки. Саме тому, що вони великі, я і не ловлю їх, бо крила комах швидко ламаються.

Пташок не видно. Порушуючи тишу, пролітає великий жук. Я тільки поглядом проводжу його до гущавини, де він зникає. Це велетень вусач. Такі не часто трапляються. Мені аж досадно, що я не піймав його.

Місцевість тут гориста, вкрита скелями і ярами. Ліс не дуже густий. Через якийсь час зупиняюсь перед стіною, утвореною поваленим деревом, густо переплетеним ліанами.

Це старезне дерево, мабуть, впало недавно, вивернувши власне коріння і потягнувши за собою всю зелену масу.

Обходжу перепону з правого боку. На місці, де колись стояло дерево, тепер триметрова яма. Розгортаю ліани. Раптом з гущавини вискакує тапір. Він так швидко зникає, що я навіть не встигаю його розгледіти.

З-поміж коріння, з дна ями, прикритої ліанами, чути сопіння. Зазираю туди і бачу маленького тапіра, який силкується вилізти з ями. Мабуть, він упав, стоячи біля матері. Звірятко, певно, вже кілька годин відчайдушно намагається вибратися із западні. Бідолашний тапірчик стогне, сопе, рило його замурзане глиною і слиною. Вій то стомлено сідає перепочити, то знову починає видряпуватися нагору. Але марно. Звірятко ніколи не вибереться звідти, бо обірване коріння стирчить з землі гострими шпичаками. З яким жалем і болем спостерігала свою дитину мати, стоячи на краю ями.

Дивлюся на звірину, що мучиться. Тим часом по той бік ями зашаруділо листя, і з кущів висунула голову мати тапір. Ми дивимося одне одному в очі. Самка, мабуть, дуже стурбована і перелякана. Вона то задкує, то знову заглядає на дно ями, то позирає на мене… Але тримається мужньо, не тікає. Звір аж тремтить, переживаючи за своє дитя, якому, певно, всього кілька диів від народження. Зелені тапірчик, мабуть, ще не їсть, а живе на материному молоці.

Не бійся, малятко, я не кину тебе на поталу мурашкам.

Самку на всяк випадок відганяю в гущавину, щоб вона не кинулася за мною в яму. Кладу на землю рюкзак, рушницю і через півхвилини вже стою біля переляканого тапірчика. Дістати його звідси нелегка справа, бо сила-силенна обламаних коренів заважає вільно вибратися з ями. Нарешті, викарабкуюсь настільки, що можу, піднявши малятко над головою, покласти його на край ями. Згори долинає радісне, щасливе хрюкання матері. Потім не менш радісне вищання тапірика… Поки я виліз із ями, мати з дитиною щезла в гущавині.

Незручні ночівлі в човні на гамаку вже стомили мене. Майже щоночі періщить дощ. Іноді він вщухає, щоб через якийсь час ще дужче полити.

Особливо сильну бурю пережив я сьогодні. Вона почалася вдосвіта і лютувала майже до полудня. Буря розкидала на стоянці всі речі, навіть ящики і клітки зі зміями. Навіс тріщав, скрипів, але витримав. Могутні, вікові дерева вивертало з корінням, обривало сплетення ліан, і вони, мов батоги, ляскали по листю. Пальми вздовж берега оголіли. Буря позривала з них широке листя і кружляла його в повітрі.

За якихось кілька хвилин температура понизилася на двадцять градусів. Я надів три сорочки. Сиджу в човні серед речей, кліток, ящиків і пишу щоденник. Човном заплив у густі зарослі. Тут затишніше. Згадую про попередню стоянку, де я залишив більшу частину своїх колекцій. Чи не поцвіли вони? Чи не знищить їх оця буря? Сподіваюсь, збережуться. Адже та стоянка серед гущавини, і буря не ввірветься туди з такою силою. А з вологою і цвіллю впораюся потім — висушу все.

Наді мною гуде, шумить ліс. Шалений вітер залітає і сюди. Разом з дощем униз падають трухляве, сухе гілля, ліани, листя. Я накидаю на плечі суху ковдру, щоб хоч трохи зігрітися.

В обід, наче за наказом, небесна битва припиняється, і в джунглях у гущавині грають сонячні зайчики. Я одв'язую човен. Бистра течія підхоплює його і несе вниз. Метрів через двадцять причалюю до стоянки.

Берег уже залитий сонцем. Починаю наводити порядок біля навісу. Перекинуті клітки ставлю на свої місця. Змії чомусь дуже неспокійні. Чорні, як вугілля, холодні очі анаконди вороже стежать за кожним моїм рухом. Її, певно, дратує мідна сітка, об яку