Читати книгу - "Химери Дикого поля"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Не знаю, – Сашко навіть не подивився у мій бік.
– Ти чимось ображений на мене?
– Ні.
– Тоді чому… – я хотів спитати, чому він не хоче зі мною балакати, а потім згадав колонію. Там адміністрація примушувала доносити один на одного. І якщо людина не хотіла стукати, а відмовитися не могла, то вона просто обмежувала спілкування, ні з ким не балакала, то і розповісти товаришу начальнику їй було нічого.
Я кивнув. Здається, зрозумів. Більше до Сашка не чіплявся. Їхали мовчки. Лани, на них раби, що старанно працювали. Тут вони були такі самі, як і в інших куренях: худі, брудні, виснажені, залякані. Здається, вони навіть раділи нашій появі, бо могли стати на коліна і трохи перепочити, схиливши голови. Коли ми проїздили, позаду чувся свист батогів – то слуги повертали рабів до роботи.
За кілька годин ми дісталися до кам’яного стовпа. Я вже знав, що це межа двох куренів.
– Далі курінь Яреми? – спитав я у Сашка.
– Так.
Знову поля, раби, слуги, джури, інколи паничі. Останні поспішали до нас, коли впізнавали Непийпива, то ставали дуже шанобливими. І про Набоку чули. Вони б залюбки побалакали, але Непийпиво казав, що поспішає. Ми їхали далі. Майже не зупинялися. Я підвозив Понамці шматки порізаної свинини з хлібом, вона пригощала Непийпиво. Дудлили воду з баклаг, які ми наповнювали з колодязів, що зустрічалися при дорозі. Всі колодязі були зачинені на замок, мабуть, щоб ними не скористалися втікачі, але у Сашка був ключ. То напували паничей, пили самі, не забували і диченят.
– Дивіться, вони потрібні мені живі! – нагадав нам Непийпиво. То ми їх напували, годували, дивилися, щоб не було їм спекотно під рядном.
Я помітив, що на полях стало менше рабів. І замість пшениці та картоплі тут здебільшого була кукурудза. Можливо, у кожного куреня була спеціалізація? Ми проїхали поле, попереду був невеличкий гайок при дорозі. Мусили проїхати через нього, коли я відчув раптом запах смаженини. З чого б це? Подивився на Непийпива з Понамкою, вони були спокійні.
Коли ми заїхали у гайок, нас там зустрів цілий загін паничів та джур. Я спочатку напружився, але потім побачив посмішки на обличчях.
– Брате Непийпиво, брате Набоко, вітаємо вас у курені Яреми! – урочисто промовив один з паничів. – Ласкаво просимо на фест!
– Дякую, вельмишановне товариство, та потщаємося ми на Заставу. Обецяю скористатися вашою гостинністю, коли наврочатися будемо до степу, – спробував відмовитися Непийпиво. Але місцеві паничі запросили хоча б пообідати з дороги. Провели нас трохи далі, там на галявині було напнуте велике шатро і в його тіні встановлені столи. Поруч смажився цілий кабан, як на Січі було заведено. Он складені бурдюки з пивом та паляниці пахучого хліба. Непийпиво вимушений був погодитися, хоч не дуже хотілося йому бенкетувати, бо ж він поспішав до Застави. Але не міг знехтувати запрошенням паничів. Понамка і зовсім рада була поїсти.
Всілися за столи, паничі підняли кухлі за славних братів Непийпива та Набоку, що виявили дива хоробрості у битві з дикими. Бачив, з якою повагою дивилися на Понамку, і мені ставало радісно за неї. Чув, як джури переповідали один одному про хитрий задум запалити траву і збити вогнем наступ диких, а також про подвиги Понамки, яка вбила багатьох дикунів.
Паничі бенкетували, коли на дорозі з’явився натовп рабів. Кілька сотень, розбитих на п’ятірки, скуті деревом, їх охороняли кілька паничів, а також пара десятків джур та слуг. Паничів, які були з куреня Шпака, запросили до столу. Вони відігнали рабів, бо від тих смерділо. Слуги залишилися сторожувати рабів, а джури підійшли до своїх товаришів. Нові балачки про подвиги Непийпива та Понамки. Нас з Сашком джури наче й не помічали, бо ж ми слуги. Не помічали до тієї миті, поки ми не пішли годувати диченят. Джури одразу прибігли подивитися, потім підійшли і паничі.
– Це що, виблядки диких? Чому не вабоїли їх? Куди везете? Вабоїти їх! З нашого куреня загинуло сім по десятку братів! – загомоніли яремівські паничі.
– А з нашого – чотири по десятку! – додали шпаківські паничі, і я побачив, як досвідчені руки схопилися за рукояті шабель.
– Браття, цих потвор я везу на Заставу, жеби продати. Прилетіли якісь чужинці, що дають за них хорошу ціну, – втрутився Непийпиво.
– Брате Непийпиво, коли це ти почав за гендлем бігати? – здивувався один з паничів.
– Не за гендлем, а проти, браття. Та ціна дозволить нам кілька років з чужинцями справ не мати. Будемо купувати те, що нам потрібно, і ні від кого не залежати. Якби не потреби Січі, я б вабоїв потвор сих так само, як вабоїв диких! – строго сказав Непийпиво.
– Ці потвори не варті того, щоб псувати таке чудове застілля, – втрутилася Понамка. На неї суворо подивилися, але чим-чим, а поглядом її не налякати.
– Брат Набока правий! – крикнув хтось з місцевих паничів, і всі з полегшенням посміхнулися.
Паничі повернулися за стіл і святкували далі, а ми прикрили диченят рядном і непомітно погодували їх.
Вже по обіді рушили далі. За кілька годин минули межу з куренем Деркача. Знову поля і раби на них. Паничів було мало, здебільшого джури, які мчали до нас, щоб висловити повагу, і жадібно роздивлялися Непийпиво з Понамкою. Ми прямували далі. Наздогнали валку возів, яка везла вугілля з Чорних печер. Двадцять сім возів, на кожному по слузі, з ними загін з десятка джур та трьох паничів. Вони раді були бачити Непийпиво та Набоку. Тут ще під’їхали паничі з куреня Деркача і запросили до себе.
– До нас приїхали брати з куренів Мухи, Надраги, Соломахи та Шпака. Всі хочуть вшанувати переможця диких! – сказав один із паничів.
– Не я звитяжив, Січ звитяжила! – запевнив Непийпиво.
– Слава Січі! Слава Ісусу Кривавому! – крикнули паничі, і Непийпиво погодився відвідати курінь Деркача.
Поїхали туди. Цей курінь був схожий на інші. Навколо лани, серед яких розкидані сараї для рабів. Поближче сараї з худобою та курники. Вже неподалік куреня помітив велику лісопильню. Біля неї валялися купи деревини, дошки, бруси, просто дрова.
– А звідки тут стільки деревини? – здивувався я, бо ж навколо був степ.
– З Великого лісу, – відповів Сашко. Я вже звик, що тут все велике – і болото, і ліс.
– Що за ліс такий?
– Він відгороджує Січ від Рабських країв.
– Відгороджує? – не зрозумів я.
– Так, бо ним не пройти, він занадто густий. І дерева там нападають на людей. То Великий ліс відгороджує Січ надійною стіною.
– А як же в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Химери Дикого поля», після закриття браузера.