Читати книгу - "Роман шукає"

Ігор збентежено дивився на розмазану плямку від його пальця.

— Нічого, нічого, — заспокоїв його Валентин. — Фарба ще не висохла. А так вона не розмазується, не линяє. Особливо на полотні. Як прикипить — то хоч виварюй полотно, а малюнок залишиться.

— Оце й увесь університет? — здивувався Семен і засукав рукави. — То можна й мені спробувати?

— Будь ласка.

Анципер рішуче присунув до себе трафарет і фарби: все здавалося дуже легко, коли малював Валентин. Ну що там складного: пришпилюй і квацяй, навіть дитина з цим упорається. Та коли взявся за це Анципер, фарба то виявлялася надто густою, то занадто рідкою, ніяк не просихала на папері. Контрольні трикутнички не співпадали, трафарети зсунулись, і букет троянд трохи роз’їхався — не було тої опуклості, листочки ніби вітром змело — вони висіли окремо від стебел.

— От і прекрасно, — зрадів Валентин так, ніби Семен Анципер створив на його очах шедевр. — Завтра я вам принесу нові трафарети, фарб побільше принесу, паперу. Краще, звісно, малювати на тканині, але…

Валентин вибачливо посміхнувся, даючи зрозуміти, що полотна він принести не зможе. Дорога це штука у важкий повоєнний час, і ніхто його не дасть для навчання. Вчитися доведеться на папері.

— Матерія? — здивувався Анципер. — Господи боже ти мій, та матерією у нас хоч греблю гати!

Не встиг Ігор і оком кліпнути, як Анципер стяг з подушки наволочку, вивернув її і кинув на стіл. Саму ж подушку підмостив під себе, щоб було вище й зручніше.

— Підійде?

Валентин винувато посміхнувся:

— В принципі підійде, звичайно… Але як ваше начальство…

— А хіба директор не тут? — заспокійливо мовив Анципер. — Якого ще начальства вам треба?

— Як же ти на ній спатимеш? — спробував був відмовити Анципера Ігор.

— Фарба швидко беріться, — одказав Анципер, — а там її хоч виварюй.

І він заходився квацяти фарбами по наволочці.

Валентин залишив своє трафаретне начиння й пообіцяв завтра прийти знову. Попрощався з ним Анципер якось недбало, муркнув щось, не підводячи голови, бо саме в цей час накладав на наволочку, чорна печатка на якій засвідчувала, що належить вона до майна Міністерства оборони Радянського Союзу, четвертий трафарет.

Не встигли Анципер та Ігор помилуватися розцяцькованою наволочкою, як з бухгалтерських курсів почали повертатися «студенти». Першим переступив поріг Щербина, за ним Мартин і Славко.

— А це що таке? — Славкове обличчя осяяла щаслива усмішка. — Це тебе на художника вчать, Семене?

Анциперова «художня майстерня» наповнювалася людьми, зайшли навіть із сусідніх палат. Всі обступили стіл, на якому лежало стільки цікавих речей. А найбільше приваблював їх букет троянд, зображений на наволочці. Бутько аж темні свої окуляри зняв, щоб краще роздивитися кольори.

— Анципере, — сказав він, — могорич за мною. Зроби й мені таке.

А Славко вже здирав із своєї подушки наволочку.

— Тільки, — умовляв він Анципера, — не треба мені того трафарета. Ти мені лише фарби дай.

— Що це в тебе за ніж? — спитав Петро Байрак, крутячи в руках замащеного у фарбу ножа з дерев’яною колодочкою, що дуже скидався на фінку.

— Це фарби знімати з дощечки.

— Давай махнемося. Тримай мого складеного з чотирма лезами, а мені цього дай.

— Бери, — погодився Анципер, ще раз дивуючись із Байракової пристрасті до менжування.

В палату зазирнув підполковник Чураєв. У ці дні він весь час посміхався, а до Ігоря ставився так, ніби той служив-таки свого часу на турецькому кордоні. Він і вірив, і не вірив, що у госпіталь нарешті прийшов спокій, що люди при ділі, а не ляскають спроквола замацаними картами, та ще й з такими малюнками, що їх сам на сам розглядати соромно, що не тікають у місто в госпітальному одязі…

— Виходить, ви таки мали рацію, — сказав я капітанові Сидоренку. — Треба було зробити обшук на квартирі покійного Байрака. Напад на Петручка — не випадковий збіг…

Федір Васильович посміхнувся м’яко й довірливо:

— Обшук у такій справі, як та, що ми розслідуємо, — це жест безпорадності. Полковник Іванов прекрасно це розумів. Він знав, що нічого ми там не знайдемо. Тому й кепкував із мене.

Треба було й далі досліджувати, обмацувати всі ниточки, які зв’язували покійного Петра Байрака з іншими людьми. Може, якась із цих ниточок і виведе нас на сухеньке.

Любов Іванівна Воробйова, як вказувалось в довідці з адресного бюро, жила на Олексіївському узвозі, в тринадцятому номері. Звичайно, я міг би її викликати до себе, але вважав, що наша зустріч дасть кращі результати, якщо вона буде для неї несподіваною.

«Зараз побачимо, який з мене психолог», — думав я. Я вирішив ні в кого ні про що не питати. Спробую впізнати її, адже стільки вже про неї чув. Та впізнати її виявилось зовсім не важко. Вона й досі була не Любов’ю Іванівною, вона залишилася Любочкою, тільки літньою. «Маленький собака до старості щеня», — сказала вона мені пізніше. До того ж у вухах у неї були золоті сережки із синіми камінчиками.

Вона поверталася з роботи додому, і коли я зупинив її при вході в цей невеличкий будиночок на крутому узвозі, вона, мабуть, вирішила, що я хочу приватним чином запросити її до хворого, але не знаю, в якій формі це зробити.

— Підемо до мене, — сказала вона. — Там усе й вирішимо.

Любов Іванівна мешкала в одній із кімнат цього двоповерхового будиночка, спорудженого, мабуть, десь у середині минулого сторіччя. Кімната була умебльована скромно — круглий обідній стіл з чотирма важкими стільцями навколо, канапка, висока дерев’яна ширма, за якою, мабуть, було її ліжко. Стіни білі, голі, як у лікарняній палаті. І якось не пасував до цих чотирьох стільців важелезний англійський сервіз на дванадцять персон, що аж вгинав полиці невисокого серванта.

Я назвав себе