Читати книгу - "Роман шукає"

— А я гадала, що ви хочете мене до хворого покликати. Ви в цивільному і якось дуже мало схожі…

Любов Іванівна була самотня жінка, яка так і не вийшла заміж. І досі вона працювала медичною сестрою, до речі, у військовому госпіталі.

— Звичайно, — казала вона мені потім, — не склалося в мене життя. Але медичною сестрою я залишилася з інших причин. Хоч і мріяла колись вчитися на лікаря. Та на перешкоді стала моя «легка» рука…

— Яка «легка» рука?

— Так я завжди робила уколи, та й зараз роблю, що хворі й не чують. І абсцесів після моїх уколів ніколи не буває. До того ж це тільки тепер медичним сестрам почали довіряти робити внутрівенні вливання. В мій час це робили тільки лікарі. А мені завжди довіряли. І так багато було роботи, і так добре завжди до мене ставилися… Це не тільки мене стосується. Якось так заведено у нас, що того, хто гірше працює, посилають навчатися чи ще кудись, щоб позбутися його. А той, хто краще працює, вже до смерті чи до пенсії залишиться на тому ж місці.

Я подумав, що є ще третя категорія людей, які вчаться не тому, що їх «посилають» або «не посилають». Потяг до дальшого вдосконалення у них природний, як дихання. Але я не сказав про це. Хап тішиться.

Нам подеколи доводиться виконувати не дуже приємні обов’язки. До таких належало моє запитання про її стосунки з лейтенантом Голобородьком.

— Що тут вдієш, — сказала вона по паузі. — Дуже б мені хотілося сказати вам, що я не шкодую про це. Та це була б неправда. Шкодую. Я була дурним, недосвідченим дівчиськом і образила дуже хорошу, справжню людину. Так уже вийшло.

І тут у мене (це вже зовсім неприпустимо, просто грубе порушення наших правил) прокинулось шалене співчуття не до Ігоря Максимовича Вербицького, що ходить на протезі не шкутильгаючи, а до того молодого, веселого Ігоря, що так невправно володів своїми милицями.

— Звичайно, — сказав я злісно. — Хороша людина не могла вам подарувати таких сережок.

В очах у Любові Іванівни закипіли сльози.

— А це вже наклеп. Це неправда. Сережки він мені подарував значно пізніше… коли ми з ним уже зовсім розлучилися, незадовго до своєї смерті. Це був новорічний подарунок, на пам’ять. Це неправда, що я за сережки…

Чорт мене смикнув за язик… Та в тому, що вона сказала, було щось важливе. У мене аж подих перехопило. Та тільки я не знав, що саме.

Я постарався перевести розмову на іншу тему, ніби між іншим спитав, чи не знає вона Петручка. Ні, не знає, Знову повернувся до протезного госпіталю, спитав про Петра Байрака.

— Та він же помер, — сказала Любов Іванівна. — Зовсім недавно. Я була на похороні.

— Ви з ним зустрічалися після тих часів, коли працювали в протезному госпіталі?

— Звичайно. Він мене майже на всі свята провідував. Один час навіть женихався. — Вона сором’язливо посміхнулася.

— А останнім часом?

— І останнім часом. Він хворів. Я по старій пам’яті робила йому уколи кокарбоксилази.

— Любов Іванівно, я вас дуже прошу, пригадайте, в розмовах з вами він ніколи не згадував про якісь коштовності?

— Про коштовності? — замислилась Любов Іванівна. — Якось він і справді питався, чи не маю я знайомих техніків, які могли б приватним способом придбати в нього золото на коронки.

— І ви порадили йому таких техніків?

— Ні. Я сказала, що це переслідується законом. Є навіть якась така стаття в Кримінальному кодексі.

— А сам він не звертався до таких техніків? Він вам не казав?

— Ні, Про це він говорив зі мною тільки один раз, коли хворів. І більше не повертався до цієї теми.

Петро Байрак таємниче покивав Ігореві пальцем: «Ходи-но сюди, директоре…» Одвів його за ріг коридора, затиснув у кут і, важко дихаючи, відводячи очі вбік, вимовив:

— Маю тобі щось сказати… Тільки ти той… Ось, — він висмикнув звідкись з-під лівої пахви, чи не з порожнього свого рукава, пляшку й простяг її Ігореві. — Ти той… Ти випий трохи спочатку.

«Мама, — подумав Ігор, і серце його болісно стислось. — Щось сталося з мамою… В госпіталі одержали листа. Інакше Байрак не тицяв би мені до рук пляшку. Не така людина Байрак, щоб ні сіло ні впало частувати когось горілкою».

— Не хочу, — сказав Ігор. — Кажи напрямки, що сталося? З мамою?

— Чиєю мамою? — витріщився на нього Байрак. — Тю на тебе!.. Та не з мамою, а з Любкою твоєю.

— Що з нею?

— Не що, го-го-го, а хто! Зазирни у маніпуляційну, то побачиш. Тільки через замкову щілину, бо вони там зачинилися.

— Хто?

— Слухай, ти справді мішком з-за рогу прибитий? Чи тільки прикидаєшся?.. Юнкерс там з нею.

Петро Байрак помилився, двері не були зачинені. Ігор смикнув за ручку, вони відчинилися, й хлопець побачив Любочку в обіймах Юнкерса. Поворозочки сестринського халата звисали з її плечей, а Голобородько цілував її так, як того пам’ятного вечора цілував її Ігор…

Вони обоє дивилися на Ігоря виклично, зухвало, так, ніби чекали його приходу й не боялися цього.

— Що ж ти? — потім з презирством казав йому Петро Байрак. — Як же так можна?.. Та ти б хоч плюнув їм межи очі! Танкістом ти був там на фронті чи кухарем?

Ігор був танкістом, але він тихо причинив двері й пішов, ковзаючи милицями по підлозі, а Петро Байрак дибав за ним, розчарований і навіть знічений.

— Ну, може, хоч тепер вип’єш? — з надією спитав він. — І повернешся? І таки даси їм прикурити?.. Та й дівчину шкода. Юнкерс її поматросить і забросить!

Ігор послизнувся, впав,