Читати книгу - "Роман шукає"

— І справді, — сказав він, — якось я той… Якось я не так тобі сказав… Ти вже й про маму подумав, а воно ж нічого… Ти йди краще в палату, ляж.

Ігор згадав червоноокого дідка з Євбазу, який продавав «средство од бліх, клопів і тараканів». «Знічтожаєть мгновенно і без запаха», — кричав дідок. «Ось так і Юнкерс, — гірко думав Ігор, — моє з Любочкою кохання «знічтожив мгновенно і без запаха». Ігор повернувся в палату. А там, муркаючи під ніс якусь мелодійну подільську пісню, Славко розписував химерними квітами жовті портьєри, так само, як його мати прикрашала такими ж малюнками піч перед Великоднем. На Семеновому ліжку лежала купа наволочок, що їх позносили прихильники Анциперового мистецтва, і він розписував їх у якомусь сюрреалістичному плані. Листочки квацяв червоною фарбою, корінці — зеленою, а самі троянди — чорною. Хлопці тільки сопіли від задоволення. Дранишников, що зайшов сюди на хвилинку, як сів на Анциперовому ліжку, так наче прикипів до нього.

— Псуйте, песиголовці, казенні вещі, псуйте! — бурчав Щербина. — Краще б ви тими чорними трояндами один одному пики поразмальовували.

Та Щербинині зауваження вони ігнорували. Тільки Анципер замріяно сказав:

— І хороший чоловік Іван Павлович Щербина, і на косах він розуміється, і під Оксану Кіндратівну клинці підбиває, а є в нього одна невеличка вада: далекий наш Щербина від справжнього мистецтва.

Ігор ліг, одвернувся обличчям до стіни. На нього ніхто не звернув уваги. Тільки Щербина прокректів: «Оце правильно. Оце таки розумно. Оце і я собі ляжу».

Ігор лежав, і ніяк йому не клалося голови: що ж це таке, як це може бути, щоб отак люди малювали, жартували, задоволено кректали, вмощуючись на ліжку, в той час, коли там відбувається таке неподобство, така зрада, коли його, Ігореве, серце крає свідомість того, що таке можливе не тільки в кіно, а й у житті? Ну, хай перехожі йдуть по вулиці, хай трамваї їздять, хоч і це несправедливо… Але ж тут його найближчі товариші, найдорожчі в світі люди…

Вони, як і раніше, не звертали на нього уваги, і він не витримав, голосно застогнав. Дійшло.

— Що з тобою? — спитав Семен Анципер. — Знову живіт болить?

Ігор аж заскреготав зубами. Якщо й були десь на світі найнечутливіші люди, то їх, мовби навмисне, позбирали в чотирнадцятій палаті!

Ігор звівся на ліжку, щоб висловити все це їм в обличчя, та як на те саме в цю мить до палати увійшов «професор» прикладного мистецтва Валентин. При цивільному та ще й підлеглому Ігор як військовий і директор курсів не міг собі дозволити принизити гідність своїх фронтових побратимів. Він махнув рукою і знову повернувся до стіни.

Щербина закликав Валентина подивитися, на які манівці формалізму збочили його учні.

— Якщо й далі таке малюватимуть, то в людей вуха на маківці повиростають. Колись люди теж квіточки зображували, і теж на ганчірках, та хіба так?

Щербина одсунув ліжко, відчинив тумбочку й дістав з неї косу, загорнуту в благеньку фантинку. Косу заховав подалі під ковдру, а фантинку повернув лицем до Валентина. В того аж щелепа одвисла.

— Як же це? — видихнув він. — Дозвольте подивитися…

Він обережно, кінчиками пальців розгорнув фантину, на якій було вигаптувано тьмяні квіти і суворий простий орнамент.

— Де ви це взяли?

— Та чорти його батька… Десь вона там валялася — чи в підвалі, чи на сходах… То я й підібрав, щоб косу загорнути.

— Та це ж плащаниця сімнадцятого сторіччя! Їй же ціни нема! Її з Лаври німці вкрали!

— Мабуть, що німці, — підтвердив Щербина. — У Берліні я її підібрав. Хоч і непоказна річ, а м’яка. Бо в нас… ми косу травичкою обмотуємо…

Хлопці з захватом обдивлялися й обмацували плащаницю.

— А скільки ж за це тепер Щербині заплатять? — здерши на хвильку окуляри, щоб краще роздивитися плащаницю, спитав у Валентина Бутько.

— Не знаю, — розгубився Валентин. — Я взагалі не дуже на цьому знаюся. Я й сам ще студент. Це нам професор недавно показував фотокопії плащаниць. Але гадаю, що лік піде на тисячі.

— Тільки мені й лишилося крадене перепродувати, — аж почервонів Щербина. — Та забирайте ви цю плащаницю, чи що воно там, і передайте своєму професорові чи кому там, а я собі якусь іншу ганчірку знайду.

— І грошей не візьмеш? — спитав Семен Анципер.

— Одного разу, — розсудливо відповів Щербина, — знайшов я аж на узліссі коня. Не дуже справний кінь був, старезний, як оця плащаниця, та однаково в господарстві згодився б. Забрав я його до себе на обійстя, а за день чи два прийшли аж із Тур’ї й кажуть, що це в них коня цигани вкрали. То що ж — гроші з них правити мав?

— То, може, ми в інституті акта складемо? — схвильовано запропонував Валентин. — Що плащаниця повернута завдяки вам…

— Коли порядок того требує, то складіть. І від грошей, якщо належать, я не одмовлюсь.

Валентин поспіхом склав плащаницю у свій саквояжик, потиснув Щербині правицю двома руками і вже від дверей згадав:

— Та я ж фарби ледь з собою не поніс назад.

Він виклав на стіл фарби й пішов. Щербина заходився ховати назад у тумбочку свою косу.

— Великий з тебе мудрагель, Іване Павловичу, — сказав Анципер. — Це ж додуматися — копійчану косу тягати в тисячній плащаниці по всій Європі і по всіх госпіталях.

— А мені з тої плащаниці хліба не їсти, — одмахнувся Щербина.

Так це в нього наївно і кумедно вийшло, що хлопці аж зайшлися реготом.

Ігор не витримав. Підвівся, взяв милиці, пішов був до Дверей, але зупинився і, скрушно похитуючи головою, сказав:

— Друзі називаєтьсяі Регочуть…

Він схлипнув.

— Що сталося? — скинувся Анципер.

— Любочка… — видихнув Ігор. — Там… у маніпуляційній… з