Читати книгу - "Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет"

Тоді раптовим кидком Сірі з голосним криком кинулися вперед, піднявши свої списи, і обидва полки змішалися у стрімкому рукопашному бою. Наступної миті брязкіт щитів, що зіштовхнулися, як гуркіт грому, долинув до нашого слуху, і вся рівнина, здавалося, запалала спалахами сонячного світла, що відбивалося списами. Хитаючись, наче морські хвилі, сила-силенна людей, що били одне одного, розгойдувалася з боку на бік, але це тривало недовго. Раптом лінії нападаючих почали помітно рідшати, і тоді повільною, довгою хвилею Сірі прокотилися по них, абсолютно так само, як морська хвиля наростає і перекочується через підводну скелю. Мети було досягнуто — полк нападаючих було повністю знищено, але й від Сірих лишилося тепер тільки два ряди. Вони втратили вбитими третину полку.

Знову зімкнувши свої ряди, вони стояли пліч-о-пліч мовчки, очікуючи нової атаки. Я з радістю помітив серед них біляву бороду сера Генрі. Він ходив узад і вперед, відновлюючи порядок. Отож він був іще живий!

Тим часом ми підійшли до поля бою, покритого тілами вбитих, поранених і тих, що помирали. їх було не менше чотирьох тисяч чоловік, і земля була буквально залита кров’ю. Ігнозі віддав наказ, який швидко передали по рядах воїнів. Цей наказ забороняв убивати поранених ворогів, і, як ми могли бачити, виконувався він неухильно. У противному разі видовище було б жахливим. Щоправда, думати про це у нас не було часу.

Другий полк, у воїнів якого, на відміну від інших, плюмажі, короткі спіднички і щити були білого кольору, наближався, щоб атакувати тих дві тисячі Сірих, що лишилися в живих і стояли, як і перше, у зловісному мовчанні. І знову, коли противник підійшов на відстань сорока ярдів чи близько того, Сірі звалилися на нього з нищівною силою. Знову почувся оглушливий брязкіт щитів, і похмура трагедія повторилася цілком. Деякий час здавалося майже неможливим, що Сірим знову вдасться отримати гору. Атакуючий полк, що складався з молодих воїнів, бився незвичайно люто, і спочатку здалося, що Сірі поступаються під напором цієї сили людей. Різанина була жахлива, сотні воїнів щохвилинно падали пораненими і вбитими. Серед крику тих, що билися, і стогонів тих, що помирали, під супровід брязкоту схрещуваних списів чувся безперервний вигук торжества “S’gee, s’gee!”, який видавав переможець у ту мить, коли він устромлював свого списа в тіло полеглого ворога.

Однак чудова дисципліна, стійкість і мужність можуть здійснити чудо. Крім того, один досвідчений солдат вартий двох новачків — це незабаром стало зрозуміло. Тільки ми подумали, що Сірим надійшов кінець, і приготувалися зайняти їхнє місце, як я почув низький голос сера Генрі, що перекриває шум битви. На мить я побачив його бойову сокиру, якою він вертів у повітрі, високо над своїм плюмажем. Толі сталася якась переміна. Сірі припинили відступ. Вони стояли нерухомо, мов скеля, об яку знов і знов розбивалися люті хвилі списоносців лише для того, щоб відкотитися назад. Раптом вони рушили знову, і цього разу — уперед. Оскільки не було диму від вогнепальної зброї, ми могли все чітко бачити. Ще хвилина — і атака ослабла.

— Так, це справжні воїни! Вони знову здобудуть перемогу! — вигукнув Ігнозі, який скреготав зубами від хвилювання, стоячи поруч зі мною. — Дивися, ось вона, перемога!

Раптом, неначе клуби диму, що вирвався з жерла гармати, атакуючий полк розколовся на окремі групи втікаючих людей, услід за якими летіли, розвіваючись на вітрі, їхні білі плюмажі. їхні противники лишилися переможцями, але — на жаль! — полку більше не було. Від потрійної лінії доблесних воїнів чисельністю три тисячі чоловік, що сорок хвилин тому вступили в бій, лишилося щонайбільше шість сотень людей, із ніг до голови забризканих кров’ю. Решта лежали вбитими. Розмахуючи списами у повітрі, воїни, що лишилися живими, видали переможний клич. Ми чекали, що тепер вони відійдуть туди, де стояли ми, але замість цього вони кинулися вперед, переслідуючи противника. Пробігши близько ста ярдів, вони захопили невеликий пагорб із положистими схилами і, знову вишикувавшись у три ряди, утворили навкруг нього потрійне кільце. Згодом — о щастя! — я на мить побачив сера Генрі, мабуть, неушкодженого, що стояв на вершині пагорба. З ним був наш давній друг Інфадус. Але ось полки Твали знову атакували приречених на смерть сміливців, і зав’язався новий бій.

Напевно, кожен, хто читає цю історію, давно вже зрозумів, що я, чесно кажучи, трішки боягузливий і, безперечно, абсолютно не прагну ув’язуватися в битви. Щоправда, мені доводилося часто потрапляти в неприємне становище І проливати людську кров, але я завжди мав до цього величезну огиду і намагався, наскільки можливо, не втрачати ні краплі власної крові, часом навіть не соромлячись утікати, якщо здоровий глузд підказував мені, що це необхідно. Проте в цю мить я уперше в житті відчув бойовий запал у своїх грудях. Уривки войовничих віршів із легенд Інголдзбі разом із кровожерливими рядками зі Старого заповіту виростали в моїй пам’яті, як гриби у темноті. Кров моя, яка до цієї миті наполовину захолонула від жаху, почала бурхливо пульсувати у венах, і мене охопив дикий потяг убивати, нікого не щадячи. Я озирнувся на зімкнуті ряди воїнів, що стояли за нами, і на хвильку мене зацікавило, чи такий у мене вираз обличчя, як у них. Вони стояли, напружено витягнувши шиї, їхні руки гарячково здригалися, вуста були напіввідкриті, люті обличчя виражали шалену спрагу бою, очі дивилися пильним поглядом нишпорки, що помітила свою жертву.

Тільки серце Ігнозі, якщо робити висновок щодо його здатності володіти собою, билося, мабуть, спокійно, як завжди, під плащем із леопардової шкури, хоч і він безперервно скреготав зубами. Далі я не міг стриматися.

— Невже ми повинні стояти тут, поки не пустимо коріння, Амбопа, тобто Ігнозі, і чекати, щоб Твала знищив наших братів там, біля пагорба? — запитав я.

— О ні, Макумазан, — відповів він, — дивися. Настає зручна мить — скористаймося нею!

У цей час свіжий полк стрімким маневром обійшов кільце Сірих біля невеликого пагорба і, повернувшись, атакував їх з тилу.

Тоді, піднявши свою бойову сокиру,