Читати книгу - "Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет"

Інфадус був передбачливим старим воєначальником. Він чудово знав, як важливо підняти бойовий дух воїнів перед такою гарячою битвою. Тому він використав це півгодинне затишшя, щоб звернутися до свого полку Сірих Із промовою. Поетичною мовою він роз’яснив воїнам, яку високу честь їм виявлено у зв’язку з тим, що їх посилають воювати на передовій лінії, до того ж із білим воїном у їхніх лавах, який спустився із зірок. Якщо ж військо Ігнозі здобуде перемогу, він обіцяв усім, хто уціліє у бою, багато худоби, а також підвищення у званні.

Я оглянув довгі ряди чорних плюмажів, що розвівалися, і суворі обличчя воїнів і, зітхнувши, подумав, що всього лише через одну коротку годину якщо не всі, то більшість цих прекрасних воїнів-ветеранів, кожному з яких було не менше сорока років, лежатимуть мертвими або помираючи. Інакше не могло бути, — вони були присутні при читанні свого вироку, винесеного з тією мудрою зневагою до людського життя, яка вирізняє великого воєначальника. Це часто допомагає йому зберегти свої сили і здійснити завдання — він іде на знищення певної кількості людей, аби забезпечити решті своєї армії успіх у боротьбі за досягнення поставленої мети. Сірі заздалегідь були приречені і знали це. Завдання їхнє полягало в тому, щоб уступати в бій із полками армії Твали у міру того, як вони один за одним будуть входити на вузьку зелену смугу рівнини, затиснуту між відрогами пагорба. Вони повинні були битися до повного знищення противника або ж доти, поки фланговим частинам не настане сприятливий момент для атаки. Все це їм було відомо, проте вони ні хвилини не вагалися, і я не помітив ні тіні страху на їхніх обличчях. Вони стояли перед нами — люди, що йдуть на вірну смерть, готові навіки розпрощатися з благословенним світлом дня, але без трепету чекаючи здійснення свого вироку. Незважаючи на напруженість моменту, я не міг не порівнювати стану їхнього духу з моїм власним, який був далеко не спокійним, і в мене вихопилося мимоволі зітхання заздрості й захоплення. Ніколи раніше мені не доводилося зустрічати такої повної відданості ідеї обов’язку і такої повної байдужості до її гірких плодів.

— Ось ваш король! — закінчив свою промову старий Інфадус, указуючи на Ігнозі. — Ідіть, щоб битися і полягти за нього, — такий обов’язок відважних. Нехай буде навіки проклятим і покритим ганьбою ім’я того, хто боїться померти за свого короля, того, хто втікає від ворога. Ось ваш король, вожді, воєначальники і воїни! Тепер присягніть священному знакові змії, а потім ідіть за нами — Інкубу і я покажемо вам шлях у саме серце військ Твали.

Настала хвилинна мовчанка. Тоді раптом серед зімкнутих флангів, що стояли перед нами, виник легкий шум, схожий на віддалений рокіт моря: це руків’я шести тисяч списів почали тихо стукати по щитах. Поступово цей шум посилювався, ніби розширюючись, заглиблюючись і наростаючи, поки нарешті не перетворився на оглушливий гуркіт, відлуння якого, відбите горами, здавалося перекотами грому й заповнювало повітря важкими хвилями звуків. Згодом він став затихати і нарешті завмер зовсім. У тиші раптом прогримів оглушливий королівський салют.

Я подумав про себе, що Ігнозі мав право зазнати величезної гордості в цей день, — напевно, жодного з римських імператорів так не вітали гладіатори, що йшли на смерть.

Ігнозі висловив свою вдячність за це грандіозне виявлення пошани тим, що підняв свою бойову сокиру. Тоді Сірі вишикувалися, утворивши три колони, кожна чисельністю близько трьох тисяч воїнів, не рахуючи командирів, і рушили на свої позиції. Коли остання колона пройшла майже п’ятсот ярдів, Ігнозі став на чолі Буйволів, які також вишикувалися в три колони. За його командою ми рушили вперед. Нічого й казати про те, що я в цю мить щонайпалкіше молився, аби мені вдалося врятувати свою шкуру і вийти цілим із цієї неприємної історії. Мені доводилося бувати в незвичайних ситуаціях, але в такій поганющій я опинився вперше. Ніколи мої шанси на порятунок не були такі нікчемні.

На той час, як ми досягли краю плато, Сірі пройшли вже половину шляху, спускаючись по схилу пагорба. Біля його підніжжя починався покритий травою клин, що врізувався у центр підкови, яку утворювали відроги пагорба. Цей клин був схожий на стрілку у кінському копиті, що змикалася з підковою.

У таборі Твали, на рівнині, було помітно великий рух. Полки один за одним виходили швидким кроком, що переходив на біг, поспішаючи досягти основи зеленого трикутника раніше, ніж атакуючі частини вийдуть на рівнину Луу.

Цей клин, що мав глибину приблизно сотні три ярдів навіть біля основи, був не більше трьохсот п’ятдесяти кроків у поперечнику, а у вузькій своїй частині, чи вершині, заледве дев’яносто кроків. Спустившись із пагорба, Сірі вийшли на вершину зеленого трикутника однією коленою, але, дійшовши на місце, де трикутник ставав досить широким, знову вишикувалися в три ряди і завмерли.

Тоді ми — тобто Буйволи — також спустилися на вершину трикутника І зайняли позицію в резерві, приблизно на сто ярдів позаду за останньою лінією Сірих і дещо вище від них. Скориставшись тимчасовою бездіяльністю, ми спостерігали, як уся армія Твали швидко рухається у напрямку до нас. Мабуть, за час після ранішньої атаки встигли підійти укріплення, і зараз, незважаючи на втрати, армія нараховувала не менше сорока тисяч чоловік. Чим ближче наступаючі війська наближалися до основи трикутника, тим очевидніше вони починали вагатися — що робити далі, оскільки побачили, що одночасно тільки один полк може пройти в ущелину утворену відрогами пагорба. Крім того, на відстані приблизно сімнадцяти ярдів од входу в ущелину стояв знаменитий полк Сірих, краса і гордість кукуанської армії, готовий перепинити їм дорогу, так само як колись троє римлян утримували міст проти тисячі нападників. Напасти на Сірих можна було тільки з фронту, оскільки з обох флангів їх захищали високі схили пагорба, покриті валунами. Наступаючі завагалися і нарешті зупинилися. Мабуть, вони не дуже прагнули схрестити свої списи з цими похмурими, мужніми воїнами, вишикуваними у три лінії і готовими прийняти бій. Із рядів наступаючих раптом вибіг якийсь високий воєначальник у звичайній шапці із страусового пір’я, у супроводі групи вождів і ординарців, — напевно, це був сам Твала. Він віддав наказ, і перший полк із криками кинувся в атаку на Сірих,