Читати книгу - "Небезпечний утікач"

— І ти лікуєш поранених панді?

Макферней кивнув головою.

— Виходить, ти з ними разом? — спитав полонений.

— Так, — просто відповів Макферней. — Я з ними разом. Панді б'ються за справедливу справу.

Поранений замовк. Біль у руці стих, але він не заснув. Він лежав на ліжку й думав.

«Навіть саїби з ними, коли саїби чесні», — думав він.

В час першого ранкового сніданку увійшла пов'язана білим жінка й поставила перед юнаком чашку вареного рису.

— Я не хочу їсти. Я хочу поговорити з тим чоловіком, який допитував мене біля фонтана, — сказав полонений. Він був схвильований.

— Той чоловік пішов, — відповіла жінка. Полонений ліг на своєму ліжку.

— Я чекатиму, — сказав він.

Допит закінчився. Інсур пішов оглядати пости.

По земляному схилу, потім по кам'яних східцях, обіч яких лежали мішки з піском, він піднявся на вишку свого бастіону.

Сонце зійшло. Інсур окинув поглядом фортецю і небо над нею.

Хмари пливли над Делі. Дим тріпотів над листям, над плоскими покрівлями будівель. За садами тіснились будинки, храми, голуби кружляли над синім куполом Великої Мечеті. Велике прекрасне місто лежало по цей бік фортечної стіни.

За горбами, по той бік стіни, широким півколом розташувались намети британського табору. Схили горбів, повернуті до міста, були майже оголені, жодна людина не могла наблизитися по них до міської стіни. Але в самому центрі ланцюга горбів, правіше од Флангстафської вишки, досить глибокий яр перетинав лінію горбів і біг навскоси по рівнині. В цьому місці Інсур помітив якийсь рух. Чорні фігурки рухались краєм яру, під прикриттям рідких кущів. Британці починали в цьому місці великі земляні роботи.

Довго дивився Інсур на схил горба. Що замислили саїби? Незабаром на допомогу їм прийдуть великі гармати з Пенджабу — такі, що зможуть зробити пролом у могутніх стінах Делі. І тоді настане день штурму — вирішальний день.

Старий сержант Рунджіт порпався біля своєї гармати.

— Ти стурбований, Інсуре, — сказав Рунджіт. — Погані вісті звідти?

Він показав на білі гостроверхі намети за горбами.

— Вісті добрі,— посміхнувся Інсур. — Саїби дають за мене хорошу ціну: п'ятсот срібних рупій.

Старі артилеристи перезирнулись.

— У нас з саїбами інший рахунок: чавунною монетою, — сказав Рунджіт і поклав руку на ствол своєї великої гармати.

— А здачу даємо картеччю! — підхопив Шайтан-Ага, дивлячись веселими пустотливими очима прямо в очі Інсурові.

Інсур посміхнувся. Він знав, що ці не підведуть.

Поки серця повстанців охоплені єдиним бажанням відстояти фортецю, до тих пір Делі стоятиме міцно.

Тільки б злі сили не розбили цієї єдності! В самому Делі є вороги повстання. Сипайська вольниця дошкуляє багатим городянам. Дедалі частіше можна почути незадоволені розмови. Треба харчувати й утримувати багатотисячне військо. Купці не люблять війни, якщо на ній не можна наживатись.

І ще… Інсур подивився у бік високих стін червоного каменю над самою річкою. Як фортеця в фортеці, огороджена стінами, зміцнена фортами, височіла над водами Джамни чудова споруда шахового палацу. Там затівались інтриги, суперечки то однієї, то іншої двірської партії. Численна челядь, радники, слуги, величезна сім'я, ворогуючі один з одним принци і в центрі всього цього — старий шах, що вижив з розуму, — іграшка в руках тих, хто його оточує.

Гніздо зрадників, звідки рано чи пізно спробують нанести удар.

Обхідною дорогою, повз руїни Арсеналу, Інсур пішов назад до будинку резиденції.

Повстанський табір прокидався. На майдані перегукувались перші ранкові голоси. З розчинених дверей кузні летіла сажа, лунали гучні удари заліза по залізу. Біля входу до Великої Мечеті тиснулись жебраки. З воріт великого будинку, покинутого власником, з дзвінким цоканням копит виїжджали кінні совари. Слуги несли в нарядних носилках знатну жінку-мусульманку, і ханум, одігнувши ріжок килима, з острахом дивилась, як мчать через площу молодці-совари, як. випробовують гостроту своїх шабель на в'язках свіжого очерету.

Скоро почнеться бій, вирішальний бій за Делі. Чи будуть серця городян єдині, коли почнеться битва?..

Дві в'язальниці циновок сиділи під навісом свого будинку. Одна сукала в долонях товсту трав'яну нитку, друга натягувала її на кілочки й переплітала іншими. Обидві подивились на Інсура.

— Он іде Інсур-Панді, — сказала одна, — Саїби обіцяють за його голову п'ятсот рупій… Він іде не ховаючись: мабуть, не боїться.

— Чого йому боятись? — сказала друга. — Хіба є в Делі хоч одна в'язальниця циновок, яка віддасть саїбам Інсура-Панді?..

Інсур повернув у тісну вулицю Зброярів. З розчинених дверей низької кам'яної будівлі на нього дихнула хвиля жару, сильніша, ніж розжарене сонцем повітря вулиці. Це була збройова майстерня. Молодий зброяр Застра схилився над вигнутим клинком. Полум'я горна освітлювало його красиве горбоносе обличчя, темне від кіптяви, і блискучі очі.

— Привіт тобі, Застро! Чув про новини?

— Чув, — сказав зброяр. — За тебе дають велику ціну. — Застра посміхнувся.

— Ти можеш ходити відкрито, Інсуре, — промовив зброяр. — Нема в місті Делі коваля, мідника, жерстяника або зброяра, який видасть тебе саїбам.

У східному тупику Срібного Базару шумів Дев'ятий аллігурський полк. У цьому кутку сипайського стану порядкував Лалл-Сінг. Він вийшов з рядів до Інсура, розпашілий, пітний, стурбований і веселий, з усміхненими, як завжди, очима.

— Саїби призначили за мене п'ятсот рупій, — сказав йому Інсур.

— Чув! — відповів Лалл-Сінг. Він хитро посміхнувся. — Я скажу тобі: ніхто в Делі не одержить тих грошей.

— Чому ж? Я ходжу не ховаючись, усі знають мене.

— Нема такого сипая в фортеці, який видасть саїбам свого Панді, —