Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

не прагну розповідати про перебіг нинішнього дня, — відказала Емілі. — Нікому, люба тітонько Лауро… Я така щаслива! Творю епічну поему, яка називається «Біла Пані». Зладила вже двадцять рядків; два з них такі, аж дух забиває. Героїня хоче вступити до монастиря, а батько застерігає її, мовляв, якщо це вчинить, то вже ніколи не узрить ясного сонця, не звідає щастя в житті, яке він їй дав, — ніколи, аж до могили! Тітко Лауро, я колись прочитаю тобі ці рядки. Як творила їх, «промінчик» зблиснув у моїй душі. Після того я байдужа навіть до пісочних тістечок.

Тітка Лаура посміхнулася знову.

— Цієї миті, може, і байдужа, люба моя, — сказала вона. — Але натхнення мине, і тоді не зайвим буде згадати, що пісочні тістечка в цій коробці не були пораховані й що вони рівною мірою є власністю як Елізабет, так і Лаури.

Розділ 17. Листи

«Дорогий батьку!

Я маю тобі розповісти одну надзвичайну історію! Я стала героїнею неймовірної пригоди. Минулого тижня Ільза попросила мене прийти до неї й провести з нею цілі вечір та ніч, бо ж її батько від'їхав і повернеться останнім потягом, а вона, хоч і не боїться ночувати сама, однак почуватиметься покинутою і дуже самотньою. Я, звісна річ, запитала тітку Елізабет, чи вона дозволяє. Не сміла повірити в успіх, любий тату, адже вона не схвалює вечірніх прогулянок, тим паче коли йдеться про малих дівчат, але, на моє здивування, вона погодилася, і то зразу. А потім я чула, як вона казала тітці Лаурі, мовляв, ганьба залишати бідолашну дитину саму на цілу ніч, та ще й не раз і не двічі. Це просто огидний вчинок. А тітка Лaypa на те відказала, що безталанний доктор став геть навісним. Не був таким, допоки його дружина… тут історія почала набувати справжньої цікавості, аж раптом тітка Елізабет зачепила ліктем тітку Лауру, говорячи: „Тсс, тсс, стіни теж мають вуха“. Мала на думці, ясна річ, мене, а не стіни. Так хочу довідатись, від чого померла Ільзина мати і що вона вчинила. Часто міркувала про це на сон прийдешній. Ільза не має жодного уявлення, що тоді трапилось. Одного разу вона запитала про це свого батька, а той відповів: ніколи не нагадуй мені про ту жінку! і ще одне мучить мене. Повсякчас думаю про нещасного Сайласа Лі, що забив свого брата через криницю. Як тяжко мало бути йому на душі! А ще я не знаю, що таке бути навісним.

Так от… Пішла я ввечері до Ільзи. Ми довго бавилися на горищі. Любо нам бавитися на тому горищі, бо можемо робити все, що заманеться, не зважаючи на тамтешню обстанову. Горище Ільзиного будинку є дуже тісним, до того ж, не прибиралося, либонь, кілька років. Не люблю запаху, який там стоїть.

Стомившись од забав, ми всілися на старій скрині й почали теревенити. Вдень тут добре, мовила я, та вночі, напевне, страшно. Тут водяться миші, зауважила Ільза, і павуки, і навіть привиди. Не вірю в привидів, заявила я гнівно. Вони не існують! (А може, любий тату, все-таки існують?) Мені здається, наше горище таки навідують духи і привиди, наполягала Ільза. Певно, всі горища вночі заселяються привидами і вовкулаками. Дурниці, заперечила я. Бачиш-но, милий батьку, особі з Місячного Серпа не личить вірити в привидів. Але, по правді, мені було трохи моторошно. Легко тобі говорити, сказала Ільза вже роздратованим тоном, але ти не лишилась би тут ночувати сама-саміська. Ще й як, без жодних вагань, відповіла я. Ну, то спробуй, запропонувала Ільза, приходь і ночуй. Тоді я збагнула, що втрапила у неприємну історію, любий тату. Що його робити? Жахливо було залишатися тут ночувати, на цьому відлюдному горищі, але якби забракло сміливості тут переночувати, то Ільза довго брала б мене на кпини і, що найприкріше, сказала б Тедді, наче я боягузка. Тому відповіла: я зроблю це, Ільзо Барнлі, й нітрохи цього не боюся (але в душі боялася, ох як боялася!). Миші бігатимуть по тобі, запевнила Ільза, — я б не помінялася з тобою місцями в жодному разі. Це так негарно з боку Ільзи — виставляти речі в ще гіршому світлі, аби лиш сильніше мене вжахнути. Та я відчувала, що вона в захваті від моєї хоробрості, і це додало мені духу. З комори, де звалено було всякий мотлох, витягли старе ліжко, Ільза вручила мені подушку й ковдру. Споночіло тим часом, тож Ільза відмовилася вертатись на горище. Що я мала діяти: з подвоєною ревністю проказала молитви і з лампою в руці піднялася нагору. (Тепер я так звикла до свічок, що лампа мене якось бентежить.) Ільза сказала, мовляв, виглядаю, як смерть. Ноги мені підкошувалися, милий батьку, але йшла і йшла, пам’ятаючи про честь роду Старів (і Мурреїв також). Роздягнулася ще в кімнаті Ільзи, тож, вийшовши на горище, рушила просто до ліжка, лягла й загасила лампу. Однак заснути не могла. До віконця зазирав місяць. Старе вбрання, розвішане по стінах, виглядало живими істотами. Твердила собі, що боятися нічого. Втім, скоро відчула, що злякалася б навіть янгола — будь-чиєї постаті або тіні. Чула шкробання мишей та вовтуження щурів. Спитала себе, що робитиму, коли по мені пробіжить щур, і зразу прийшло мені на розум описати завтра оце нічне горище й відтворити свої почуття й переживання. Кінець кінцем, я зачула кроки в покоях та кухні — додому вернувся доктор. Це підбадьорило мене, і я заснула. Наснилося мені страхіття, а саме: розчахнулися двері комори, забитої мотлохом, звідти виходить велика газета і ну ганяти мене по цілім горищі. Раптом газета спалахнула, від неї зайнялася пожежа, я вчула дим і з криком прокинулася. Сиділа, випроставшись, на ліжку; газета зникла, та дим ще чути було в повітрі. Поглянула на двері комори й через шпарину зненацька угледіла відблиск вогню. Тоді зойкнула й миттю збігла додолу, до Ільзиної кімнати; Ільза ж пробігла через вітальню і розбудила батька.

Він вибухнув прокльонами, але зараз же встав, і ми втрьох побігли на горище. Так бігали вгору й донизу хвилин із п’ятнадцять,