Читати книгу - "Мері та її аеропорт"

зараз Петра, який повинен віддати на деякий час ключі чи то до раю, чи то до пекла, але — до нового життя на кілька місяців — достеменно. Германа аніскільки не хвилювало те, що він не перемовився ще жодним словом про свій задум із сестрою. Взагалі, він не сумнівався, що вона дасть згоду. Ще б пак, така практика, саме життя стає виставою! Чи не про це вони мріяли разом, коли грали у студентському театрі? Їхній театр гримів на все місто, прем’єри неодмінно збирали аншлаги. Його улюбленою п’єсою була «Покоївки» Жана Жене, у ній він грав у різних виставах по черзі то Мадам, то Клер, то Соланж. «Перчатки, перчатки, молочник!» Сестрі, навпаки, подобалися чоловічі ролі; вона й справді мала талант, мріяла стати актрисою, та не склалося. Герман не сумнівався, що вона погодиться. Вона завжди підтримувала всі його проекти. Навіть безглузді. Він заплющив очі.

До гори він ішов довго.

Вона виявилася значно далі, ніж він розраховував, аж майже напроти Тихої бухти. Перед підйомом він трохи полежав у траві, послухав цикад. Стояв спекотний червневий кримський полудень. Небо було чисте і ясне. Лише самотній дельтаплан плив по повітрю з боку Феодосії.

Гора була старою і не такою високою, як їм із Котом бачилась кілька років тому, вкрита травою, з-під якої стирчали шматки ламкої породи, всі в зморшках. Герман зупинився трохи перепочити і розгледів, що це вапняк. У траві шурхали ящірки, дзвеніли цикади, стрибали великі, схожі на сарану, коники. Цікаво, коли останнього разу тут була людина? Відповідь на це питання він знайшов на вершині.

У гору, в саму маківку, як у двері, було вбите залізне кільце, наче за нього мали зачепити Землю і тягати її по орбіті. Поруч лежав рваний, але відносно новий китайський кед.

Герман подивився вниз: насправді високо. Йому захотілося взятись за кільце і спробувати перевернути світ, однак замість цього він жбурнув рваний кед по схилу.

Він сів. Жарко, але вітер з кожною хвилиною заволодівав Германом, як морські хвилі заволодівають необачним плавцем, який заплив занадто далеко.

Море внизу гралося тисячами сонячних блискіток. Герман сів, схрестивши ноги, заплющив очі і приготувався слухати вітер і свої сни. Але разом з вітром у його свідомості засвистіли духи тисячоліть, які гуляють цією землею. Герман відчув, що він — це не тільки він один, це тисячі різних людей, чоловіків і жінок, які живуть у ньому, які дають йому силу. Він бачив, як вони мчать на конях степом, як сіють пшеницю, пливуть на кораблях, ріжуть скотину, розмовляють різними мовами, виконують ритуали, приносять жертви, сміються й плачуть, народжують дітей, гинуть від голоду, святкують новий урожай. Він — це вони, але й вони — це він, що всі вони разом — єдиний ланцюг, а він — лише маленька ланка, і його діти теж стануть такою ж ланкою, і діти їхніх дітей, і діти дітей їхніх дітей, і тягтиметься ланцюг до безкінечності, точніше, до того часу, поки ця людська цивілізація не зітре себе з лиця Землі, як це зробили всі попередні.

Він відчув, що так мало знає, що те життя, яке він проживає, — лише піщинка в пустелі, просто мізер, ніщо, нескінченна малість, однак і невідкритий скарб, багатство, яким він володіє, і він має усвідомити це по дорозі до істини, тому що шукати відповідь на питання треба, перш за все, у собі, інколи і не потрібно нікуди ходити і мандрувати… І тут йому стало страшно. Він відчув, що не контролює свою свідомість, що вона зараз існує окремо від його тіла, раптом побачив себе, Германа, а може, то була зовсім інша, не знайома йому до цього часу істота, у тілі якої він прожив у цьому житті більше тридцяти років, — вона сиділа на високій горі майже на березі Чорного моря, із заплющеними очима, а він дивився на неї зверху…

Надалі стало зовсім страшно. Герман відчув безодню, яка затягувала його в себе, порожнечу, сповнену райського світла. Він здригнувся — і несподівані видіння неохоче покинули його.

Він лише хотів посидіти із заплющеними очима на вершині гори і віддатися вітру, який шепотів би йому його ж сни. Герман зрозумів, що необачно випадково доторкнувся до невідомого, і що це невідоме йому сподобалось блаженним станом і безтурботністю, але також він зрозумів, що зараз не готовий його прийняти.

Герман трохи розплющив очі і подивився на світ — дивно, але той не змінився. З широкою посмішкою, вибачаючись за запізнення, за стіл сідав довгоочікуваний Петро і вже протягував йому документи. «Я питиму зелений чай. А ти що сьогодні п’єш?» — відхекуючись, запитав він. «Свої спогади».

Чоловік Мері та його дурна вдача

Я розумію, що в країні бардак, що в аеропорту бардак, що в нашій компанії — бардак, але не настільки ж! Де це таке написано, щоб на мій літак, на виставковий рейс перед самим вильотом присилали нову стюардесу? І мене, командира літака, навіть не попереджували?

А вона просто зайшла в літак і сказала: «Доброго дня, я Ольга Михалик, ваша нова стюардеса!» Я люблю красивих жінок, у тому числі й на роботі, але мені здається, що її попередниця Алла, по-перше, не заслуговувала на таке до себе ставлення, а по-друге, зовсім не відомо, як ця дівчина взагалі знає справу. Я зв’язався з шефом, вибачте, ми товаришуємо вже не перший рік, він, як і я, знає про літаки все або майже все. Але він пробубонів щось незрозуміле, на кшталт «вибач, старий, не встиг попередити, не переймайся, ти нічого вже не вдієш. Так треба. З Аллою все буде в порядку, я обіцяю». І на тому спасибі!

Новенька виявилася спритненькою, і навіть на перших порах з нею було обмаль проблем, вона все хапала з льоту. До того ж, незважаючи на досить неприємні обставини нашого знайомства, між нами одразу налагодились приємні робочі стосунки. У мене