Читати книгу - "Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен"

Попередження від автора!

Читайте цю главу з обережністю. Вона містить чутливий вміст, який деякі люди можуть вважати образливим або тривожним. Дякую. Приємного читання.

POV Annika

З кожною хвилиною моє переживання зростало. Я не знала, чи набрала Дейва, чи когось іншого. Чи почули взагалі те, як я кликала на допомогу?

Усі ці хвилини я продовжувала достукатися до Ніколаса, благала зупинитися, але він і не намагався прислухатись до мене.  Я плакала. Мене душили сльози. Я й уявити не могла, що попаду колись у таку пастку. Це так жахливо...

- О, Ані... - лагідно промовив Нік, потягнувши мої джинси вниз. Я нічого не відповіла, бо вже зовсім не мала сил. Перестала плакати, бо зрозуміла, що ситуація безвихідна. Цікаво, що станеться зі мною після цього? Я чула, що багато дівчат після такої психологічної травми накладають на себе руки. Тепер я розумію чому… Шкала сорому і безпомічності перевершує всі рамки. Ніколас вже був готовий приступити до самого процесу, але раптом ми почули стук у двері. У мені з'явилася надія. Я зорієнтувалася і закричала:

- Допоможіть! Допом...

Нік вмить закрив мені рот рукою і люто на мене подивився.

- Сиди тихо. Зрозуміла? – прошипівши, сказав мені він.

Я чемно кивнула головою. Він зліз із ліжка і вийшов з кімнати, зачинивши мене на замок. Я встала і потягнула за ручку, щоби точно переконатися у тому, що зачинена. Може мені спробувати вилізти через вікно? Воно не зачинене, але другий поверх... Взяла джинси й швидко одягнула їх. Тільки-но потягнулася за пальтом, як почула, що у коридорі щось сильно гупнуло. Чи Ніколас когось б'є, чи його хтось б'є, я не знала... Ще раз спробувала потягнути за дверну ручку, намагаючись зламати, але не вийшло. Я скотилася вниз на підлогу і знову заплакала. Ніколи так ще не помилялася у людях... Як він міг зі мною так вчинити? Що я йому зробила?! Хлопець ж був таким милим, коли ніс мене додому на руках, а зараз... Зараз мені було гидко знаходитися у своєму тілі, яке було повністю обмацане Ніколасом.

Раптом у коридорі знову почувся шум, від якого я аж підскочила, а потім все заспокоїлось і відчувалися лише тихі обережні кроки. Я боялася навіть занадто голосно вдихнути, щоби не спровокувати. А якщо це знову Ніколас? Через секунду ручка цих дверей, під якими сиділа я, опустилась донизу. Я затамувала подих, готуючись до гіршого, але замість п'яного Ніка, я почула знайомий і довгоочікуваний голос:

- Тут хтось є? – пролунало за дверима.

О Боже, це ж голос Дейва!

- Дейв, це ти? - запитала з надією я, вставши на ноги.

- Ані! Ані, ти тут?

Ура! Він тут. Мій Дейв тут. Я врятована.

- Так, забери мене звідси, прошу, - зі слізьми благала я.

Я не хочу знаходитися більше у цій бісовій квартирі.

- Він тебе зачинив? - запитав лагідно він.

- Так! Звільни мене звідси, будь ласка!

- Відійди від дверей.

Я зробила так, як він сказав. Тоді Дейв почав виламувати двері. Перший раз не вдалось, другий, третій... А ось на четвертий він зміг. Він відбіг у початок коридору і з розбігу вдарив по дверях своїм тілом. Двері з гуркотом впали на підлогу, а Дейв на них. Я швидко підбігла до нього.

- Дейве, з тобою все добре? - запитала я, дивлячись йому в очі.

- Прекрасно. Краще не буває, - прошипівши, відповів хлопець і піднявся, - Ані, як ти? Він з тобою щось зробив?

- Ні, не встиг... Ти навіть уявити собі не можеш, як я рада тебе бачити! - відповіла я та обійняла його.

Він мій герой. Страшно подумати, що б сталося зі мною, якби не Дейв. Хлопець міцно обійняв мене у відповідь.

- Я тебе теж. Ніколи так більше не роби, зрозуміла? – спитав він і випустив з обіймів, щоб оглянути мене.

Його теплий і добрий погляд пропав, коли він побачив помітний синяк на моїй щоці. Хлопець легко погладив це місце своїми пальцями. Я пискнула від болю й накрила своєю долонею його. Обличчя Дейва заполонила злість. Він зразу вибіг з кімнати назад, у коридор. Що він задумав? І де Ніколас? Я, не роздумуючи, побігла за ним.

- Я залишив тебе занадто живим, сучий ти син! – сказав Дейв, який уже наблизився до Ніколаса.

Він ще досі був у свідомості, але з його носа, рота та чола текла яскраво-червона кров. О Боже! Це Дейв його так? У момент, поки я розглядала Ніка, Дейв жорстоко вдарив його ногою у бік так, що хлопець аж відбився від стіни з криком. Я шоковано подивилася на це і викрикнула, наближаючись до Паркера. Він хотів ще раз замахнутися, але я стала перед Ніколасом. Дейв шоковано подивився на мене.

- Ані, краще відійди. 

- Не потрібно цього робити, Дейв. Ти ж вб’єш його!

- Він не заслуговує жити, після того що зробив!

- Він уже отримав покарання за те, що зробив! – прокричала зі сльозами я, а потім нахилилася до Ніколаса.

Хлопець уже не подавав ознаків життя. Тремтячими руками я знайшла його пульс на шиї. Пульс слабкий, але він є… Фух.