Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

– Зять пограбував… Усе моє… Все… І дом, і земля, і гроші… А він одняв…

– Як одняв? – спитав Горинович, силкуючися зрозуміти, шо це діється перед їм.

– Жила з дочкою… Умерла дочка… Коли б не вмерла. – прийшла б… Десять років не чула її… І Ліна… дівчина… онука… всі повмирали… Ні, не повмирали… – казала Параска, – живі… А до мене – ніхто… Десять років… Відколи відняв… Сліпа не бачить… Каже: окладний лист із земства… Підпишіть… Отак і тут… Я не бачу… Я підписала… А то не складний лист, то документ… на все… щоб йому все… Забрав, мене замкнув… Щоб нікому не сказала… І ніхто, ніхто не… Як це?.. не одвідав… десять років… Боже!.. За що? Десять років!.. Ніхто!.. Рятуйте! Ви чужий… Ви чужий… У вас серце… У моїх дітей нема. Рятуйте!..

Вона крикнула й захиталась. Горинович підхопив її, більше доніс, ніж довів, до великої канапи і положив на їй, підсунувши під голову подушку.

Підвівшись, побачив у дверях наймичку.

– Лікаря! – скрикнув. – Лікаря швидше! Наймичка вибігла.

Горинович нахилився над сліпою. Вона здригнулася кілька разів і стихла. Горинович притулив руку їй до серця, – воно не билося. Вона вмерла, витративши всю силу на останній вибух.

Тоді Горинович повернувся до Ліни. Вона вже стояла бліда, прибита. Перед його поглядом вона спустила очі і стала нерухомо. Горинович затремтів од страшного холоду, але перемігся.

– Правда? – спитався він і сам злякався свого дивного голосу.

– Я… я не знаю… Я була тоді ще малою, – відказала, ледве говорячи, Ліна. – Батько тільки Параску пускав… Завсігди замикав… Я не могла…

– Та ви ж прохали, вмовляли, благали батька, щоб він випустив, не мучив?.. Кажіть же!

– Еге… я… еге…

– Неправда!

Вона мовчала.

Він рвонув її за руку і притяг до мертвої.

На єдвабній[238], шитій шовком подушці спочивала страшна голова людини, що сталася трупом давно, ще перед десятьма роками; брудне дрантя, брудні кощаві ноги лежали на пишному червоному оксамиті.

– Сиділи на цій її канапі, жили в її будинкові, закрашали себе цими золотими цяцьками, за її гроші добутими, їли й пили сласно, а вона вмирала з голоду, замерзала в дранті! І ви мовчали? Та кажіть же!.. Кажіть же щось!.. Виправдуйтесь!..

Вона стояла перед ним і тремтіла.

А Горинович почував, що ще мить, і він зробить щось дике, щось нелюдське – вдарить її, уб’є цю зрадливу гадину, що могла спокійно спати в одній господі з закатованою мученицею, жити з її мук і сміла казати слово: люблю.

Він чув, як огонь обнімає йому голову, груди…

Він кинувся з хати, щоб утекти від такої… щоб не бачити її!..

Дядько Тимоха

I

Дядько Тимоха… Як живий устає він у мене перед очима… Здоровенна кудлата голова з рудою бородою, з обличчям, умазаним у киптяву й сажу, з голубими очима, такими голубими й добрими, що кожна дівчина забажала б такі мати. А проте очі ті не всякий міг помітити, бо ховалися вони під стріхою з рясних довгих брів. Голову вткнуто йому на широчезних могутніх плечах, а ввесь Тимоха держався на двох стовпах, обутих у велетенські чоботища. На превелике лихо, один стовп був дуже кривий, і Тимоха більше волочив його, ніж ходив на йому. Дядько Тимоха був коваль, і дві його здоровенні жилаві руки з засуканими рукавами щодня, як пірцем, повертали й гупали важким півпудовим вершлягом[239] по залізному ковадлу[240] так дуже, що те гупання чути було далеко селом, хоча кузня Тимошина й стояла аж на краю, на вигоні. Коваль він був знаючий, дотепний, тому ж то, тільки почують на селі це важке гупання, так зараз і чвалають до ковальні дядьки, несучи поламані сокири, необшиновані колеса, ведучи непідкованих коней. З Тимохою ніхто ніколи не торгувався, бо всі звикли до того, що коли він скаже яку ціну, то вже не скине й копійки. Коли ж хто-небудь, не знаючи його звичаю, давав йому менше, ніж він заправив, Тимоха, нічого не відмовляючи, одвертався до свого ковадла і починав гупати вершлягом. Чоловік, силкуючися перегукнути цей гугот, кричав:

– Ну, що ж? Бережись!

На ці слова Тимоха своїм могутнім басом відмовляв, покриваючи голосом гупання:

– Піди, розкажи своєму дідові!

Як же чоловік, ще трохи підождавши, накидав йому копійку або дві, Тимоха гукав:

– Поцілуйся з своїми двома копійками!

Кінець був звичайно такий, що чоловік платив Тимосі стільки, скільки той хотів, бо другого коваля у селі не було.

Але траплялися й такі випадки.

Приносить який дядько сокиру або долото[241] насталити, або ще що. Тимоха починає обглядати те, що йому принесено, з усіх боків.

– Гм… Твоя сокира таки зазнала лиха…

– Та було всього по хазяйству… Тільки вже настали, будь ласкав!

– Нову б тобі, мабуть, краще…

– Та воно так, дак же ж на нову грошей треба. Полагодь уже цю як-небудь. Я тобі дві злоті дам, – поспішається дядько, бажаючи зробити Тимоху прихильнішим до своєї сокири.

– Два злоті! Ах ти ковтьоба[242] дурна! – зненацька визвірюється Тимоха.

– Та хіба я що? Чого ти лаєшся?.. Коли вона більш не стоїть… – виправлявся збентежений дядько, думаючи, що Тимосі здалась малою ціна.

– Два злоті! – не вгавав Тимоха. – Два злоті! Який же ти після цього хазяїн, коли ти мені за таке два злоті даєш! Який же ти хазяїн, питаюся я в тебе?

Дядько зовсім уже не знав, що йому й казати, а то найбільше через те, що розпалений Тимоха пхав йому під носа безщасну сокиру.

– Два злоті! Та ти знаєш, що всій сокирі ціна коповик, а ти за ту роботу, що семигривеника коштує, два злоті даєш! У, ковтьоба! Заходь надвечір та принось семигривеника!

І Тимоха кидав сокиру в куток, а сам знову починав гупати вершлягом.

II

Але ж не подумайте, що дядько Тимоха був сердитий і похмурий – зовсім ні, і я це знав більше, ніж хто інший. Я був тоді ще малим хлопцем і дуже часто бігав до його: він нам родич доводивсь якийсь, та й ковальня його була недалеко від нас; а найбільше те мене тягло до його, що