Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

Митько сів навпочіпки біля ніг убитих і мовчки вдивлявся в їхні пошматовані обличчя. Інші солдати, не приховуючи збурення, стояли неподалік.

Ванька лежав горілиць, повернувшись блідим обличчям до натовпу спостерігачів. У тьмяному світлі ліхтаря можна було розгледіти на грудях цівки крові, що вже згорнулася. Обличчя Льоні розсікли навпіл жахливим ударом сокири. Уламки черепа перемішалися з відвислими смужками шийних м’язів. Пошматовані, спотворені обличчя двох інших чоловіків не вдавалося впізнати.

Приїхала санітарна машина. Коли тіла забирали, Митько люто стиснув мою руку.

Про трагедію повідомили на вечірній доповіді. Солдати напружено ковтали слину, слухаючи нові накази, що забороняли будь-які контакти з вороже налаштованим тутешнім населенням і будь-які дії, внаслідок яких можуть погіршитися стосунки місцевих із Червоною армією. Тієї ночі Митько довго шепотів та бурмотів щось собі під ніс, бив себе кулаками по голові, а потім затихнув, поринувши в роздуми.

Минуло кілька днів. Життя в полку повернулося до звичної колії. Солдати рідше згадували імена загиблих. Вони знову почали співати й готувалися до приїзду польового театру. Але Митько погано почувався, і хтось інший тренував снайперів замість нього.

Якось Митько розбудив мене, коли ще й не зазоріло, наказав хутко вдягатися і більше нічого не пояснив. Зібравшись, я допоміг йому забинтувати ноги й натягнути чоботи. Він стогнав від болю, але продовжував поспіхом узуватися. Одягнувшись і переконавшись, що всі сплять, Зозуля витягнув з-за ліжка гвинтівку. Дістав її з коричневого футляра і повісив на плече. Порожній футляр чоловік обережно поклав на місце, щоб здавалося, що зброя всередині. Потім Митько зняв телескопічний приціл і разом з маленьким триніжком запхав до кишені. Перевіривши патронташ, снайпер зняв з гачка польовий бінокль і повісив його мені на шию.

Ми мовчки вислизнули з намету й минули польову кухню. Коли повз нас промаршував вартовий, ми прожогом кинулися в кущі, перетнули сусіднє поле й незабаром опинилися за межами табору.

На обрії досі висів нічний туман. Світла смужка сільської дороги повзла між тьмяними клаптями імли, що висіла над полями.

Митько витер із шиї піт, підтягнув ремінь і погладив мене по голові; ми рвучко прямували до лісу.

Я не знав, куди ми йдемо та навіщо, але здогадувався, що Митько чинить щось на власний розсуд; робить щось, що не мав би робити, що може коштувати йому його становища в Червоній армії та народної шани.

Однак, розуміючи все це, я продовжував пишатися, що Герой Радянського Союзу вибрав мене супутником і помічником для своєї загадкової місії.

Ми йшли швидко. З того, як Митько кульгав і підтягав гвинтівку, коли вона сповзала з плеча, видно було, що чоловік утомився. Затинаючись, він щоразу лаявся такими словами, які зазвичай забороняв казати іншим солдатам, а збагнувши, що я їх чую, наказав мені негайно все забути. Я кивав на знак згоди, але чимало віддав би за те, щоб до мене повернувся голос і я зміг повторити ці розкішні, соковиті, як стиглі сливи, російські лайки.

Ми обережно минули сонне село. Над димарями не піднімався димок, мовчали півні й собаки. Митькове обличчя заціпеніло, а губи пересохнули. Він відкоркував фляжку з холодною кавою, зробив великий ковток, а решту віддав мені. Ми поспішали далі.

Коли ми ввійшли до лісу, вже було світло, однак під деревами досі ховалася пітьма. Закоцюблі дерева виструнчилися, наче лиховісні монахи в чорних рясах, охороняючи просіки та галявини широкими рукавами своїх гілок. В одному місці сонце знайшло крихітну щілину між верхівками, і промені лилися крізь розчепірені долоні каштанового листя.

Трохи подумавши, Митько вибрав міцне високе дерево на краю ліса, ближче до полів. Стовбур був слизький, але мав нарости, а широке гілля росло досить низько. Митько підсадив мене на одну з гіляк, а потім передав довгу гвинтівку, бінокль, приціл і триніжок, які я обережно повісив на дерево. Тепер була моя черга допомагати йому. Коли мокрий від поту Митько, стогнучи та відхекуючись, заліз на мою гілку, я піднявся вище. Отак, допомагаючи один одному, ми змогли вилізти мало не на самісінький вершечок дерева, з гвинтівкою та всім спорядженням.

Трохи перепочивши, Митько мовчки відігнув кілька гілок, що закривали вид, деякі обрізав, а інші зав’язав. Незабаром у нас було зручне й гарно заховане гніздечко. У листі пурхали невидні пташки.

Звикнувши до висоти, я почав розрізняти обриси будинків у селі простісінько перед нами. У небо піднімалися перші бовдурики диму. Митько прикрутив до гвинтівки приціл і надійно закріпив триніжок. Потім відкинувся назад і ретельно прилаштував гвинтівку на підставці.

Чоловік довгенько вивчав село через бінокль. Потім віддав його мені, а сам налаштував приціл гвинтівки. Я теж подивився через бінокль на село. Картинка була навдивовижу велика, здавалося, наче будинки стоять зовсім поруч із лісом. Зображення було таке чітке та чисте, що я міг би порахувати кожну соломинку на стріхах. Я бачив, як порпаються на подвір’ях кури і як ледарює в променях першого ранкового сонця пес.

Митько попросив віддати йому бінокль. Перші ніж послухатися, я востаннє глипнув на село. Побачив, як виходить з хати високий чоловік. Він потягнувся, позіхнув і глянув на безхмарне небо. Я бачив, що сорочка на ньому розхристана, а на колінах штанів виднілися великі латки.

Митько забрав бінокль і поклав його так, щоб я не міг дотягнутися. Він уважно вивчав краєвид через приціл. Я напружував очі, однак бачив далеко внизу лише карликові будинки.

Пролунав постріл. Я здригнувся, а в підліску затріпотіли крильцями птахи. Митько підвів розпашіле спітніле обличчя та пробурмотів щось. Я потягнувся до бінокля, але чоловік сконфужено посміхнувся і притримав мою руку.

Я не вибачив йому, але й так міг здогадатися, що сталося. В уяві я бачив, як фермер, перекидаючись на спину, змахнув руками над головою, наче намагався схопитися за якусь невидиму опору, а потім упав на порозі власного будинку.

Митько перезарядив гвинтівку й поклав стріляну гільзу в кишеню. Він спокійно розглядав село в бінокль, тихенько насвистуючи щось крізь стиснуті зуби.

Я намагався уявити, що він там бачить. Бабусенція в брунатному лахмітті вийшла з хати, зиркнула на небо, перехрестилася і тієї ж миті побачила розпростертого на землі чоловіка. Підійшовши до нього хиткими незграбними кроками і нахилившись, щоб повернути до себе обличчя, жінка помітила кров, і крик розітнув повітря на шляху до сусідських хат.

Налякані її голосінням чоловіки натягали штани, а жінки, ще не прокинувшись, вибігали з будинків. Незабаром село завирувало від натовпів людей, що гасали