Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

Митько легенько поворухнувся. Поглядом він прикипів до прицілу, а приклáд гвинтівки притискав до плеча. На чолі блищали краплі поту. Одна з них відірвалася, поповзла крізь волохаті брови, з’явилася на переніссі й рушила щокою по діагоналі аж до підборіддя. Перш ніж вона встигла дістатися до уст, Митько тричі швидко натиснув на гачок.

Я заплющив очі і знову побачив село, де на землю сповзало ще три тіла. Решта селян не чули з такої відстані пострілів, тож налякано розсипалися навкруги, спантеличено роззираючись і не розуміючи, звідки прилетіли кулі.

Село охопив жах. Родини загиблих шалено голосили й тягнули тіла за руки і ноги до хат або клунь. Не зрозумівши, що коїться, навколо безглуздо товклися діти та старі люди. За кілька секунд усі зникли. Навіть віконниці позачиняли.

Митько ще раз оглянув село. На вулиці, мабуть, нікого не залишилося, тому що огляд зайняв чимало часу. Раптом Зозуля відклав бінокль і схопився за гвинтівку.

Я замислився. Мабуть, якийсь молодик ховався за хатами, намагаючись уникнути снайпера й повернутися додому. Не знаючи, звідки можуть прилетіти кулі, він час від часу зупинявся й роззирався. Коли він дістався до заростей шипшини, Митько знову вистрілив.

Чоловік застиг, наче його прибили до землі цвяхами. Зігнув одну ногу, спробував зігнути іншу й повалився в кущ шипшини. Колючі гілки стривожено захиталися.

Митько відпочивав, обіпершись на гвинтівку. Селяни поховалися в хатах, і ніхто не наважувався вийти.

Як я заздрив Митькові! Раптом я зрозумів чимало з того, що якось сказав у розмові з ним один солдат. Людина, казав він, — це звучить гордо. Кожен носить усередині свою особисту війну і сам вирішує — перемогти чи програти, — кожен чинить на власний розсуд і сам вершить правосуддя. Зараз Митько Зозуля сам визначив відплату за смерть своїх друзів, не зважаючи на думку інших, ризикуючи втратити свою посаду в полку і звання Героя Радянського Союзу. Якщо він не міг помститися за своїх друзів, навіщо тоді було стільки часу тренуватися в мистецтві стрільби, умілості ока, руки і дихання? Чого вартувало його звання Героя, яке поважали та яким захоплювалися десятки мільйонів громадян, якщо він більше не заслуговував на нього у власних очах?

Було в Митьковій помсті ще дещо. Хай там як тобою захоплюються й обожнюють тебе, кожен здебільшого живе наодинці з собою. Якщо ти не ладнатимеш із самим собою, якщо перейматимешся тим, що не зробив, хоча мусив зробити, щоб зберегти гарну думку про себе, ти перетворишся на того «похмурого Демона, духа вигнання», що «літав над обширом земним»[23].

А я зрозумів ще дещо. До вершини веде чимало стежок і доріжок. Однак до неї можна дістатися й просто за допомогою одного-однісінького друга, як ми з Митьком вилізли на вершечок дерева. Це була геть інша вершина, дуже далека від маршу робітничого класу.

Лагідно усміхнувшись, Митько віддав мені бінокль. Я жадібно витріщився на село, але не побачив нічого, крім щільно зачинених хат. Де-не-де самовдоволено чеберяла курка або індичка. Я вже збирався віддати бінокль чоловікові, коли між будинками з’явився великий пес. Він змахнув хвостом і пошкріб вухо задньою ногою. Я відразу згадав Юду. Злісно витріщаючись на мене, коли я висів на гаках, той робив точнісінько так само.

Я торкнувся Митькової руки й кивнув на село головою. Він подумав, що я маю на увазі людей, і зосередився на прицілі. Нікого не побачивши, чоловік зачудовано подивився на мене. Знаками я попросив його вбити пса. Він здивувався і відмовився. Я знову попросив. Зозуля несхвально подивився на мене і ще раз відмовився.

Ми сиділи мовчки та прислухалися до наляканого шепоту листя. Митько вкотре оглянув село, склав триніжок і зняв телескопічний приціл. Ми повільно почали спускатися. Час від часу снайпер бурмотів щось від болю, повисаючи на руках і намагаючись знайти ногами опору.

Стріляні гільзи він закопав під мохом і знищив усі сліди нашого перебування тут. Потім ми рушили до табору, звідки лунав гуркіт двигунів, які перевіряли механіки. Назад нам вдалося повернутися непоміченими.

По обіді, коли решта чоловіків була на службі, Митько швидко почистив гвинтівку та приціл і поклав їх назад до футляра.

Того вечора він знову був лагідний та радісний. Сентиментальним голосом Митько співав про красуню Одесу, про артилеристів, що тисячами батарей мстили за матерів, які втратили на війні дітей.

Солдати сиділи поруч і хором підспівували йому. Їхні голоси лунали голосно й чисто. А з села долітав монотонний похоронний передзвін.

18

Мені знадобилося кілька днів, щоб змиритися з думкою, що доведеться розлучитися з Гаврилом, Митьком та всіма полковими друзями. Але Гаврило твердо пояснив мені, що війна добігає кінця, що всю мою країну вже звільнили від німців і що, згідно з законами, загублених дітей слід відвозити до спеціальних центрів, де вони залишатимуться, поки не стане зрозуміло, чи живі їхні батьки.

Поки він розповідав мені все це, я дивився йому в очі та стримував сльози. Гаврило теж ніяковів. Я знав, що вони з Митьком обговорювали моє майбутнє, і якби був якийсь інший варіант, вони б обов’язково його знайшли.

Гаврило пообіцяв, що, якщо протягом трьох місяців після кінця війни я не знайду своїх родичів, він сам попіклується про мене і відправить до школи, де мене знову навчать говорити. Він переконував, що тим часом я мушу бути мужнім, пам’ятати все, чого він мене навчив, і щодня читати радянську газету «Правда».

Мені дали повну торбу подарунків від інших солдатів і стосик книжок від Гаврила та Митька. Я вдягнувся в радянську форму, яку спеціально для мене пошив полковий кравець. У кишені я знайшов маленький дерев’яний пістолет із портретом Сталіна з одного боку та Леніна — з другого.

Настав час прощатися. Я від’їжджав разом із сержантом Юрієм, що мав військові справи в тому місті, де розташовувався центр для загублених дітей. У цьому промисловому місті, найбільшому в країні, я жив до війни.

Гаврило переконався, що я нічого не забув і що з моєю особовою справою все гаразд. Він записав туди все, що я розповів йому про своє ім’я, місце, де мешкав до війни, та деталі, які пам’ятав про своїх батьків, рідне місто, наших родичів і друзів.

Водій запустив двигун. Митько поплескав мене по плечу і наказав захищати честь Червоної армії. Гаврило міцно обійняв мене, а інші по черзі потиснули мені руку, наче дорослому. Мені