Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

Я дуже швидко збагнув, що думка про те, ніби зберігання листів втримає мого пацієнта від переривання терапії, була безглуздою. Я відмовився від цієї ідеї, оскільки вона була цілковитою дурницею, прикладом моїх необачних та оманливих хитрощів, що завжди призводять до протилежних результатів. Такі підходи не допоможуть Дейву ставитися до інших зі щирістю та відвертістю — я повинен змоделювати для нього пряму та чесну поведінку.

Крім того, якби він захотів припинити терапію, він знайшов би якийсь спосіб забрати листи. Я згадав одну пацієнтку, яку лікував двадцять років тому, її терапія ускладнилася брехнею. Вона страждала на розлад множинної особистості, і два її персонажі (яких я назву сором’язлива Блаш і зухвала Бразен) вели підступну гру один проти одного. Особу, яку я лікував, звали Блаш, вона була пригніченою та скромною дівчиною, тоді як Бразен, яку я зрідка зустрічав, називала себе «сексуальним супермаркетом» і зустрічалася з королем каліфорнійського порнобізнесу. Блаш часто «прокидалася» здивованою і з’ясовувала, що Бразен спустошила її банківський рахунок і купила сексуальні пеньюари, червону мереживну білизну чи авіаквиток на поїздку до Тіхуани та Лас-Вегаса. Одного дня Блаш не на жарт стривожилася, бо знайшла на кухонному столі авіаквиток у навколосвітню подорож, і подумала, що зможе завадити цій мандрівці, зачинивши весь свій сексуальний одяг у мене в офісі. Я був збентежений і прагнув хоч чимось допомогти, тому й погодився покласти її речі під стіл. Тиждень потому одного ранку я прийшов на роботу і побачив, що двері виламані, в офісі все перевернуто догори дриґом, а весь одяг зник. Зникла і моя пацієнтка. Я ніколи більше не бачив Блаш (чи Бразен) від того часу.

А що, коли Дейв помре у мене на руках? Хоча в нього немає проблем зі здоров’ям, йому все-таки шістдесят дев’ять. Люди помирають у такому віці. Що я тоді буду робити з його листами? Крім того, де, чорт забирай, я буду їх зберігати? Ці листи важать із півдесятка кілограмів. Я уявив на хвилину, як буду закопувати їх разом з моїми. Вони можуть, якщо їх знайдуть, слугувати мені прикриттям.

Та справді великою проблемою, яка стосувалася зберігання листів, було те, що Дейв переходив до групової терапії. Кілька тижнів тому я запропонував йому приєднатися до групи, і протягом останніх трьох занять ми детально обговорили це. Його схильність все приховувати, ставлення до жінок тільки з точки зору сексу і одночасно його страх та недовіра до чоловіків — це були проблеми, з якими, як мені здавалося, варто попрацювати в групі. Він неохоче погодився зі мною, і того дня відбувся наш останній індивідуальний сеанс.

Прохання Дейва зберігати листи слід було розглядати у контексті. По-перше, цілком можливо, що неминучий перехід до групи був чинником, який зовсім не стосувався його прохання. Поза сумнівом, він шкодував, що втратив виняткові стосунки зі мною, і навіть трохи образився, бо доведеться ділити мене з іншими членами групи. Коли він просив мене зберегти листи, він, швидше за все, думав про спосіб увічнити наші особливі та конфіденційні стосунки.

Я намагався вкрай делікатно сказати йому про це, щоб, не дай Боже, не випробовувати надмірну чутливість Дейва. Я був обережний і не хотів, щоб він подумав, ніби я насміхаюся з його листів, пропонуючи використовувати їх як засіб для досягнення мети. Я також не хотів, щоб він подумав, ніби я надто детально аналізую наші стосунки: був саме час закріпити їх.

Дейв, котрому знадобилося багато часу лише для того, щоб навчитися використовувати терапію, посміявся з моєї інтерпретації заміть того, щоб подумати, чи була в цьому хоч крихта правди. Він наполягав, щоб я зберігав його листи, ще з однієї причини: його дружина затіяла генеральне прибирання і саме зараз, старанно і наполегливо, зазираючи в кожну шпаринку, наближалася до його кабінету, де й були сховані листи.

Я не купився на його відповідь, але та мить вимагала терпіння, а не конфронтації. Тому дозволив йому продовжувати. Мене ще більше занепокоїло те, що зберігання листів може кінець кінцем завадити його роботі в групі. На мою думку, групова терапія потребувала від Дейва багато зусиль і була пов’язана з великим ризиком, тому я хотів полегшити для нього початок.

Але я прогнозував, що користь від групових занять мала бути величезною. Група могла запропонувати Дейву безпечне середовище, у якому він мав змогу з’ясувати свої міжособистісні проблеми та експериментувати з новою моделлю поведінки. Наприклад, він міг розповісти більше про себе, завести товариські стосунки з іншими чоловіками, почати ставитися до жінок як до людей, а не до статевих органів. Дейв підсвідомо вірив, що кожна із цих дій призведе до злощасної події, та група була ідеальною ареною, де можна спростувати всі ці припущення.

З багатьох ризиків я боявся лише одного сценарію. Я уявляв, як Дейв не тільки відмовиться ділитися важливою (чи банальною) інформацією про себе, але також поводитиметься потайливо чи, навпаки, провокативно. Інші члени групи будуть вимагати більшої відвертості, а Дейв стане ще скритнішим. Група гніватиметься і звинувачуватиме його в тому, що він веде якусь дивну гру проти них. Дейв буде почуватися ображеним і обдуреним. Він підтвердить для себе свої підозри та страхи щодо членів групи, припинить займатися, а це призведе до ще більшої самотності й збентеження, ніж коли ми тільки почали.

Мені здавалося, що, якби я зберігав ці листи, я б мовчки погодився, у зовсім нетерапевтичний спосіб, з його схильністю до таємничості. Навіть перед тим, як ми почали групове заняття, він подавав мені якість секретні знаки, що означало виключення інших членів.

Зваживши всі ці міркування, я врешті підібрав правильні слова:

— Я розумію, чому ці листи такі важливі для вас, Дейве, і мені також приємно, що я одна-єдина людина, з якою ви хочете поділитися цим. Хоча, можу сказати зі свого власного досвіду, групова терапія працює найкраще, якщо кожен у групі, разом з лідером групи, відвертий, наскільки це можливо. Я справді хочу, щоб групові заняття вам допомогли, і думаю, що ми зробимо так: я радо покладу ваші листи у сейф, зачиню їх на стільки, на скільки вам потрібно, але навзаєм ви погодитеся розповісти групі про нашу домовленість.

Дейв мав переляканий вигляд. Він не очікував цього. Чи здолає він цю перепону? Він розмірковував кілька хвилин.

— Я не знаю. Мені треба подумати про це. Я зараз прийду.

Він вийшов з кабінету і забрав із собою свій портфель та листи.

Дейв ніколи не повертався до розмови про листи — принаймні в той спосіб, який я очікував. Але він все-таки приєднався до групи і чесно відвідав кілька перших занять. Насправді я був вражений його ентузіазмом: