Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Як зупинити час 📚 - Українською

Читати книгу - "Як зупинити час"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Як зупинити час" автора Метт Хейг. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 73
Перейти на сторінку:
із привітною зацікавленою посмішкою, вугільно-чорне пальто (попри теплу погоду). Його звали Тобіас Фюрно[127], і з ним мені ще випаде нагода познайомитися дуже близько. Вони зупинилися посеред натовпу між кошиками зі свіжою рибою, луска якої сяяла у променях червневого сонця.

— Нащо нам тебе брати на борт?

— Шановні панове, я маю чудові навички, які можуть стати у пригоді всюди.

— Наприклад? — спитав Фюрно.

Я витяг із сумки чорний дерев’яний галубе[128] на три отвори та почав награвати «Біскайську затоку», народну мелодію.

— Граєш добре, — мовив Фюрно, намагаючись приховати усмішку.

— А ще граю на мандоліні, — я не став говорити про лютню з очевидних причин. Тоді б це прозвучало як сьогодні «я вмію користуватися факсом» — тобто вже неактуально.

Тим не менш, на містера Фюрно це справило враження.

— Гм, — буркнув містер Волліс та з ваганням глянув на свого товариша: — Ми ж наче не концерт влаштовуємо, містере Фюрно?

Той різко вдихнув вологе морське повітря:

— Пробачте моє нахабство, та я вважаю, що музичні таланти неоціненні в таких довгих подорожах, як наші.

— Я не тільки це вмію, — мовив я до містера Волліса.

Той кинув на мене запитальний погляд.

— Я можу чіпляти вітрила, мастити щоглу, лагодити снасті. Умію читати та орієнтуюсь по мапі. Можу заряджати гармати та більш-менш влучно стріляти з них. Говорю французькою. А ще датською, хоча менш вільно. Нічні варти для мене не проблема, сер. Я стану в пригоді.

Містер Фюрно боровся тепер уже зі сміхом. Вигляд капітана Волліса не провіщав нічого хорошого, як, власне, і до моєї промови. А може, навіть гірше. Він мовчки попрямував геть від мене, і його синій камзол маяв, як вітрила корабля.

— Відходимо рано, о шостій. Завтра. Будь у порту.

— Ага, сер, о шостій. Я буду. Дякую вам, сер, дякую!

Лондон, сьогодні

Я продовжую читати соціальну історію дев’ятому класу. Камілла проходить повз мій кабінет за вікном, наче сон, що ніяк не перестає мучити ночами.

— У єлизаветинській Англії ніхто не носив у кишені банкноти. До заснування Банку Англії всі гроші були в монетах…

Я інстинктивно піднімаю руку, щоб привітатися з Каміллою, та вона не відповідає, хоча і бачить мене. Антон дивиться, як моя рука сумно падає.

Так уже тиждень. Камілла вдає, ніби не бачить мене. У вчительській кімнаті ми ніколи не зустрічаємося поглядами, вона ніколи не вітається зі мною в коридорах. Я образив її, я знаю. І намагаюся не погіршувати ситуацію розмовами з нею. План у мене простий: дожити до кінця цього тижня, полетіти в Австралію, а потім попросити собі життя деінде, подалі звідси.

Хоча одного разу, коли я проходив шкільний хол, то помітив Каміллу з дуже сумним виразом обличчя та не втримався:

— Камілло, пробач мені… Мені дуже шкода…

Вона лише киває, хоча, може, мені це здалося, і йде далі, не спиняючись.

Увечері я стою та дивлюсь, як Авраам намагається скинути з себе мальтезе[129] завбільшки зі свою четвертину. А потім переводжу погляд на лавку, де сиділи ми з Каміллою, де я її обіймав. Лавка теж сумує, наче пам’ятає нас.

Наступної суботи починаються осінні канікули. Я маю летіти в Австралію, тому завтра, перед тим як їхати до аеропорту, треба відвезти Авраама у готель для собак. А зараз я у супермаркеті, обираю маленький тюбик зубної пасти для поїздки.

Раптом помічаю Дафну в яскравій блузі. Вона штовхає перед собою возик.

Я не хочу, щоб вона знала про мій від’їзд, тому ховаю пасту та пляшечку лосьйону для засмаги під примірник журналу «New Scientist».

— Містере Азар! Вітаю! — вона всміхається.

— Вітаю, місіс Беллоу!

Мені не щастить. Вона починає бесіду. Каже, що тільки-но бачила Каміллу дорогою сюди на квітковому ринку на Коламбія-роуд. У її очах я бачу щось бешкетне.

— Якби я була не вашим начальником — а я ваш начальник, — а наприклад, сусідкою — а я не сусідка, — я б сказала, що у місіс Герен з якоїсь божевільної причини є певні, гм, почуття до одного знайомого вчителя історії.

Супермаркет навколо раптом починає неприродно світитися.

— Але, звісно ж, я такого не казатиму, бо я директор школи, а директори шкіл не говорять про такі речі. З мого боку було б вкрай непрофесійно заохочувати романтичні стосунки на роботі. Просто… вона останнім часом якась дуже тиха, ви не помітили?

— Боюся, ваші новини не відповідають дійсності, — я вичавлюю з себе несправжню посмішку.

— Мені здалося, що ви та людина, яка б могла трохи її звеселити.

— Боюся, я останній у списку таких людей.

Западає ніякова тиша. Принаймні мені точно ніяково, а Дафна наче і не помічає. У її візку стоїть пляшка рому поруч з пакунком спагеті.

— Намічається вечірка? — киваю я на пляшку, прагнучи почати іншу тему.

— Та якби ж, — зітхає вона. — Просто купила пляшку «Бакарді» для мами.

— А вона таким не ділиться?

— О ні! У тому, що стосується рому, вона ще той жмикрут! Вона живе в будинку для літніх у Сербітоні[130] — це її рішення, вона ненавидить бути сама — і завжди просить мене таємно пронести їй пляшечку чогось путнього. Не любить вона дотримуватися правил. Така вже моя мама. А я почуваюся контрабандистом, наче американець часів сухого закону.

Мені згадується, як я граю регтайм на піаніно в Аризоні, а на брудній підлозі поруч із інструментом стоїть пляшка самогону.

— У неї негаразди з нирками та був серцевий напад, тому їй взагалі не можна пити. Але вона каже, що вона тут не для того, щоб жити довго, а для того, щоб жити весело. Хоча насправді вже доволі-таки довго. Їй вісімдесят сім! Моя старенька міцна!

— Здається, вона чудова жінка, — намагаюся я підтримати розмову, але мій надто чутливий мозок знов та знов підсовує мені образ сумної Камілли у шкільному холі. Її надто бліде обличчя тепер завжди було десь в іншому кутку вчительської.

Але тут Дафна каже дещо, що миттю висмикує мене з мого розпачу:

— Так, мама просто диво! Взагалі у них там ще та компанія! Уявіть-но, одна жінка стверджує, що вона народилася в часи правління Вільгельма Завойовника[131]! Їй би у психіатричне відділення…

Перші думки у мене про Маріон. Але це ірраціонально, бо, якби Маріон і була жива, вона б не виглядала зараз старою.

Вона б мала виглядати молодшою за мене. І вона народилася за часів правління короля Якова, а не Вільгельма Завойовника.

— Нещасна Мері Пітерс! Стара зовсім з’їхала з глузду.

1 ... 55 56 57 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як зупинити час», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Як зупинити час"