Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Гумовий Київ рожевих мрій 📚 - Українською

Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гумовий Київ рожевих мрій" автора Денис Кожухов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 63
Перейти на сторінку:
є і третій крок, і це крок буде моїм козиром. Так, для мене це вихід.

Подивившись їй переможно в очі, я усміхнувся.

— Чи готовий ти прийняти смерть? — поцікавилася вона.

— Так, готовий, але не від твоєї руки, курво.

Промовивши це, я заніс меч над головою і з розмаху встромив його собі в живіт. Очі полізли з орбіт, ротом пішла кров, спазм вдарив по тілу отруйною гадюкою, судомою звело шию, але я бачив скривлене, страшне обличчя Валькірії. Її тіло затремтіло в конвульсіях. Вона кинула меч і щит. Б'ючись в корчах, Валькірія почала дуже швидко старіти і, невдовзі, я побачив те, що бачив раніше у відображенні меча і на плакаті «Iron Maiden». Вона висохла і почала горіти. Спочатку руки, потім живіт, груди. Полум'я розросталось по ній з шаленою швидкістю. Ось вже зайнялись ноги і, невдовзі, багаття поглинуло її повністю, і палаючи, як комета, залишаючи за собою навіть хвіст, здійнялась в небеса забираючи всю нечисть цієї ночі.

Я переміг її. Впавши на коліна, я подивився у небо, яке вже почали протинати промінці ранкового сонечка. Зникло нічне чарування і з'явилось ранкове. Слабкість повалила моє тіло набік і я, заплющивши очі, востаннє видихнув.

Мені зустрілись янголи в білій одежі, білокрилі і гарні, як, мабуть, кохання. Навколо літали німфи з арфами в ледь пухленьких ручках. Вони грали дивовижно звучну і приємну музику. Здавалося, що голос янгола співав моє ім'я. Та-а-арасе-е-е, Та-а-арасе-е-е. Ти-и ря-яті-івни-и-ик, ти-и геро-о-й. І раптом я почув крик Олени:

— Тарасе, прокидайся окаянний, час вже на роботу йти, або спізнишся, як завжди.

Гой, йо-майо, так це що ж, виявляється я спав? Ні, не може бути. Все було занадто реально, щоб опинитися всього лишень сновидінням. Я сидів на ліжку в плавках і майці, пригадував про те, що відбулося вночі і нараз пригадав — РАНА! Я ж пірнув себе в живіт мечем. Швидко знявши майку, я втупився поглядом в свій волохатий живіт — там була ледве примітна рисочка білого шраму, котрий одразу ж зник.

— Що за чорт?! Маячня якась, — вигукнув я вголос.

Підвівшись з ще теплого ліжка, яке так багато бачило разом зі мною, я побіг вмиватись. Пирхаючи і розхляпуючи воду, продовжував думати про сон. Я не міг відірватись від спогадів. Мене це дуже хвилювало. Такий реалістичний сон. Просто так нічого не відбувається. Ніколи. Я наморщив лоба і почухав потилицю. Потім витер обличчя рушником і вирішив для себе, що то мара. Так-так, сама справжнісінька мара.

— Сон, точно сон, — буркнув я собі під ніс, але, в голові, з такою ясністю пролунав відьмацький регіт Валькірії, що я мимоволі перехрестився.

— Твою мать. І трапиться ж таке…

Усі сиділи, як кури в курнику, лише очима кліпали. Першою не витримала Віра Надіївна і пирснула від сміху. Потім зайшовся дід — він сміявся, бризкаючи сльозами і видаючи звуки, що нагадували ті, які можна почути від качура, в (їх з качкою) шлюбний період. Поодинокі на тлі бороди жовті зуби вказували на те, що він їх навчаючись мудрості, просто з'їв. Хмикала й Зажура, відводячи голову назад і викривляючи губи змією. Веселощі були для неї незвичним ділом, а тому посмішки в неї виходили кепські. Трохи відійшовши від приступу сміху, дід запитав у Оптимізма, що з нерозуміючим виглядом безглуздо посміхався:

— Де ти таке почув? Хто навіяв тобі таку нісенітницю?

Діда аж кольки хапали — так він розходився. Оптимізм, враз посерйознішав і ультимативно, але дещо в м'якій формі, заявив:

— Моя, — тут він зробив паузу, глянув на всіх по черзі, і до всіх звернувся, — історія взялась звідти, звідки й ваші. Я не розумію, чому вона вас так веселить, адже це не дурниця, і те, що жанр трохи не збігається з вашими, ні про що таке — тут він роздратовано покрутив пальцем біля скроні — не вказує. Ваші історії вдумливі і похмурі, наче готична постать — куточки її вуст приспущені донизу, а очі старанно прикриті на-бацьканими чорною тушшю повіками. Так, в ній туманно проглядаються загальновідомі формули оптимізму. Кому потрібно, той до нього дійде, а хто і без цього може добре прожити, нічого не втратить, якщо й не дізнається про це зовсім.

— Ну, добре, не будемо розпалювати зайвий конфлікт, — увімкнувши задній хід, почав дід. — Ми зібрались тут, щоб мирно посидіти, поговорити про життя, попити чаю. До речі, хтось ще хоче чаю? — запитав дідусь і подивився на присутніх: Віра Надіївна знову взялася за плетиво, Зажура сиділа і розмішувала давно вже розмішаний цукор в своїй чашці з холодним чаєм і по усьому було видно, що добавки вона не хоче, а Оптимізм, відмовляючись, крутнув головою і про щось замріявся, відводячи погляд від діда і фокусуючи його на самоварі.

Дід присів на стілець, вдумливо нахмурив брови, гучно втягнув і видихнув повітря носом і, склавши руки замком, виклав їх на стіл.

— Життя і смерть! — почав він несподівано. — Свідомість людини нагадує зачароване приміщення. Усвідомлення на все життя зачинено в цьому приміщенні. Людина потрапляє в приміщення через особливий отвір — народження. Таким самим чином вона виходить через другий отвір — смерть. До того, як я став Мудрістю (ви це всі знаєте) — я був, як і ви всі колись, людиною. Я при житті пізнав мудрість, і той, хто нею бути втомився, так само, як і багато років назад ваші покровителі — вона захотіла смерті, спокою і, щоб світ не лишився без мудрості — передала свою владу мені. Мудрість запропонувала мені свою посаду, і я, недовго розмірковуючи, як ви зараз можете бачити, погодився. Мене на той момент мали розстрілювати. Я перебував в одиночній камері, і пам'ятаю досить чітко свою останню ніч. Хочу вам про це розповісти…

Він заплющив очі, відхилив голову трохи назад, не міняючи пози, і почав свою розповідь. Схоже було, що він перебуває в стані гіпнозу і, сидячи перед гіпнотизером, розповідає йому про ті спогади, які вони разом викликали.

…Я чую, як капає вода. Лише чую: кап, кап, кап, кап. Побачити її не можу, тому що місце, де перебуваю, позбавлене джерела світла. Ні, не зовсім позбавлене — його бліді відблиски я можу спостерігати крізь кормушку тричі на день — тоді, коли брязкає чавунний засув, і мені, крізь отвір в кованих, важких дверях, просовують харч. Я поглинаю його з жадібністю безпритульної тварини, тому що постійно голодний. Шматка чорного хліба і кухля несолодкого чаю надзвичайно мало, щоб наситити мій невгамовний

1 ... 55 56 57 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гумовий Київ рожевих мрій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гумовий Київ рожевих мрій"