Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

Тут і зараз — 1. «А шмєлі — всє на мєлі…»

Ранком, наступним після Дня бджоли, Роман перехопив Лободу відразу ж біля хвіртки. Чекав?

— Розкажіть мені, що все ж таки сталось тут учора? Я повертаюся з міста, а Анатолій Дмитрович у нас, прямо скажений, і до мене з претензіями…

Хлопець не посміхався. Він виглядав геть схвильованим. Зрозуміло, Бончук наїхав, і несправедливо ж — Роман і справді не може бути кожної хвилини біля нареченої.

(«Наречена. Трохи дивні стосунки. З якимось реверансом чи, як то кажуть, з підскоком. Люди, якщо наразі не реєструють шлюб, вони просто живуть разом, і не підкреслено в окремих кімнатах, так? А тут — прямо сторінки романтичної повісті зі старих часів»).

Ну, й відганяти від неї кожну комашку він теж не може. Це не Роман казав. Так думала Соломія. Видавалося, що досить справедливо.

— Не знаю, чи розповів вам Анатолій Дмитрович про найдивніше. Про те, що біда сталася не надворі, а в кімнаті, де для залітання бджоли, чи оси, не було ні шпарини. Хтось запхав комаху в шухляду.

Роман, здавалося, не здивувався. Проте став нервовим:

—  І ви туди ж, Нелю!.. Ви видавалися мені нормальною. Ні, про цей фейк з підсадженою бджолою сказав не Анатолій Дмитрович, він просто кричав на усіх, але Ася… Це вона талдичить, що їй прямо взяли й підклали цю осу. Але ж так не буває!

Лобода знизала плечима. Попрямувала до котеджу. Роман наздогнав, зупинив, легко приклавши свою вузьку, гарну долоню до її ліктя:

— Вибачте… Знаєте, я зараз подумав про те, про що думати не хотів, боявся. Ася… Сама? Наважилася, підклала собі цю, отруйну? Інколи мені видається — Ася хоче завдати собі болю. Може, й страшніше. Завдати собі… непоправного болю. Ви мене розумієте?

Соломія уважно вдивлялася в обличчя з веселими вилицями. Наразі вилиці веселими не були.

Дарма Бонк наїжджає на хлопця? Он, як того пройняло. Уявити, що таке з дня на день? Незрозуміла небезпека. Яка чатує… на справді кохану? Тим більше, якщо ця кохана сама намагається завдати собі школи?

(«Ага. Сама порізала й невдало заклеїла матрац, аби втопитись оригінальним способом. Сама підпиляла сходинки, аби навернутися»).

Гаразд. Сьогодні — варто просто йти за планом. Як за планом для ретельної Нелі, варто ж-бо нарешті створити ілюзію корисних дій хатньої робітниці. Так і за її, лободиним, планом.

Як Неля — Соломія осідлала «Термомікс». Молода господиня явно вивезла це кухонне начиння з Польщі, з будинку спадкодавця-Дзюника. Програму ж закладено польською. Серед улюблених страв, тобто тих, що готували часто, значаться якісь «рацушки». Не страшно. Оладки з яблуками, ось що це. Приготується, без проблем.

Чвертка очищеного від шкірки плоду мало не випала з рук. У кухонній арці, ніби нізвідки взялася, ще у піжамі (блакить фону й геть дитячі розмазані ведмедики) — Ася, зі скуйовдженим волоссям, кричала їй у спину:

— Геть! Забирайтеся, вас звільнено! Ніхто ж більше не міг? Нікого ж не було! Це ви підсадили бджолу в шухляду! Ромко-о-о! Забери усіх, нарешті, прибери їх, хай ми будемо самі…

Сищицький янгол, чи херувим (якщо все ж таки є вони, такі), шепотів Соломії: «Не обертайся. Не вступай у розмову».

За її спиною Роман згріб Асю, щось муркотів їй, здається, вів нагору.

Ася думала: «Ось воно. Я змінююсь, але не так, як треба б. Півроку тому я просто не змогла б так кричати до людини, що б не сталося. Тим більше, коли не впевнена, що саме вона зробила зло. Більше того. Коли саме ця людина тримала мені руку й гарантувала, що я не помру, дихатиму».

Роман повернувся у кухню. Коротка барабанна перкусія кроків чутно лунала сходами, якщо бігти ними, енергійно, не дбаючи про секретність.

— Напевне… Напевне — вибачте, Нелю. Це істерика, ви ж бачите? Звичайно, ми не відмовляємося від ваших послуг. Так? Але сьогодні… Може б вам справді піти? Мати вільний час?

— Зараз. Але ж оладки… Аби допекти, треба хвилин двадцять. Може, й тридцять?

Роман сказав — хай. Тобто, допекти — так допекти. Оладки — то оладки. Вони з Асею все одно зараз мають під'їхати до якогось там лікаря, спеціаліста з алергії. Анатолій Дмитрович домовився й наполягає. Згадавши Бонка та його категоричні вимоги, Роман на секунду іронічно закотив очі.

— Якщо ви не дуже ображені, доробляйте те, що запланували, еге ж? У спокої, ви ж залишаєтеся тут одна. Тим більше, що ми довіряємо вам, Нелю.

«І дарма», — подумала Соломія. Бо тільки-но побачила в кухонне вікно, що «Баркетта» відпливає вулицею, вимкнула плиту, сягнула по мобільний.

— Зайцю? Як і домовились? Так, бери «Ренусю», буде швидше, ніж на метро, просто запаркуєш не під будинком. Ні, машиною, бо я і про це думаю, щоб звідси ти скоріше до своєї контори, ти ж маєш там бути нині?

Заєць прибув невдовзі. У хвіртку ковзнув, чи не прикриваючи обличчя рукою. («Грається. У шпигуна. А не варто б так на вулиці підставлятися»).

Часу було обмаль. Тому не обмінювалися враженнями, чи то від оселі, чи від іміджу служниці Нелі, нарешті, побаченої в інтер'єрі.

Заєць виконував контрольні дії.

Відчиняв садову хвіртку. Навшпиньки проникав у хол, минав кухню, підіймався сходами, брався за ручку дверей Асиної кімнати. Там — відчиняв і зачиняв шухляду.

Відробляли й другий варіант. Заєць підходив до парадних дверей. Терся ключем у замку («дарма, що ключ не той, не підходить. Нам треба знати, чи буде чути звук»). І знову — навшпиньки, нагору.

Лобода не виходила з кухні. Слухала. Оладки (блін, рацушки, як сказав суворий «Термомікс») підплигували й горіли раз-по-раз, вона згрібала витвори із пательні — у сміття.

Переговорили коротко.

— Сашо, я зовсім нічого не чула. Тобто, зайти в будинок, пройти до кімнати Асі може будь-хто. І можна нічого не почути.

— У другому варіанті, з парадного входу — лише той будь-хто, що має ключі. Тобто, все вертається на своє. Прийшов той, як його, Ромчик, ну, й…

— Фігня. Мало того, що він від'їжджав-повертався «Баркеттою», це з кухні якраз видно, і виходить, що на час підкладання бджоли його не було. Так він же — у себе. Нащо йому скрадатися? Бігає сходами, як лось.

— Солю-Солю… Припини захищати… молодого хазяїна, вах-х!

— Сашо, не верзи дурниць. Давай. Дякую. Давай, котись до праці. До вечора! Стій! Стривай, скажи-но… Ось, ти увійшов у роль особи, яка має прокрастися непомітно… На твою думку, увійти сюди так — дуже складно, маю на