Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

знаю, куди ти сплавляєш оті свої знімки з віденських нетрів? — додав за мить. — Такі картки приймають тільки видання лівого спрямування, — промовив, наче виплюнув, із цілковитою огидою. — Тільки от скільки тобі за них платять, Едіт, що ти так підставляєшся? Що ти взагалі забула серед тих дурнів із комуністичного партійного осередку, до яких поспішала ще кілька хвилин тому? Ти не запитувала себе, до чого таке життя приведе? Чи тобі до вподоби роздавати на вулицях їхні недолугі прокламації? Ти… Така жінка… Яка могла б… мати краще життя. У кращому місці.

Вона заніміла.

— І займатися цікавішими справами, — додав він багатозначно.

«Якщо цей Отто фон Фраузе не провокатор, то хто перед нею?» — крутилося у її голові. Вона занадто дрібна риба, щоб її отак рятували.

— Едіт, маєш мені довіряти. Я друг, — промовив він, підійшов упритул і злегка обійняв. — Твоє ім’я є у списках політичної поліції, на твого гера Айсмана у нас узагалі ціле досьє… Якби я не прийшов сюди і не зупинив тебе, ти втрапила б на облаву. Що ще тобі не зрозуміло? — з притиском перепитав він.

— Звідки ви знаєте? Чому ви це робите? Чому мені допомагаєте? — запитала вона не до ладу.

— Я багато чого знаю. Наприклад, те, що твій гер Айсман після певної проведеної над ним роботи розповість усе, що від нього вимагатимуть.

— Його катуватимуть? — у відчаї вигукнула вона.

— Ні… на нього дивитимуться! — похмуро відповів гер Отто. — Але я бачу твою суть, Едіт, і знаю, що ти здатна на більше, ніж виконувати дрібні доручення того рибоокого егоїстичного блазня, — з легкою посмішкою додав він. — У тебе година, щоб зібрати найнеобхідніше і вшитися звідси.

Її охопило істеричне відчуття.

— Година?

— Так… Навіть менше.

— Чорт… — вирвалося з уст Едіт. — І куди я маю вшитися? Я не маю куди тікати… Хіба — назад, до віденських нетрів, — пробурмотіла вона розгублено.

— Дурепа! — сердито мовив гер Отто. — Така розумниця і така дурепа одночасно! Поїдеш до Англії, — безапеляційно наказав він. — Конкретніше — до Лондона. Ось…

Він дістав із кишені паспорт і перев’язаний шворкою пакуночок.

— Що це? — тремтливим голосом перепитала Едіт.

— Твої нові документи. Квиток на потяг, квиток на корабель. І гроші, — послідувала відповідь. — У Лондоні жити недешево. Знімеш собі пристойне житло. Рухайся, Едіт! — прикрикнув гер Отто. — Не стій, мов укопана!

Вона вхопила се, те… Все не до ладу… Зрештою, що можна взяти із собою, покидаючи дім у такому поспіху?

Нічна сорочка, светр, блуза, ще один капелюшок, білизна…

— Досить… — скомандував гер Отто, спостерігаючи за тим, як вона тремтячими, наче у пропасниці, руками збирає речі. — У Лондоні придбаєш собі все, у чому матимеш потребу.

— І що я там робитиму, у Лондоні? — перепитала Едіт розгублено.

— Ти ж наче фотографуєш… — знову гмикнув гер Отто. — То й зорієнтуєшся на місці. Гроші для нової фотографічної камери тобі дадуть… Що робити — скажуть. Наразі перший місяць будеш насолоджуватися облаштуванням життя на новому місці. Але щоп’ятниці о першій годині маєш навідуватися до Ріджентс-парку. Запам’ятала?

Едіт механічно кивнула головою.

— Ріджентс-парк… Наче запам’ятала.

— Там до тебе підійдуть. А ти просто чекай. Не сіпайся там. Зрозуміла?

Вона знову механічно кивнула.

Якась маячня! Дурний сон! Цей псевдо-поліціянт, гер Отто фон Фраузе, усе, що відбувається з нею зараз…

Він легенько підштовхнув її до дверей.

Едіт навіть озирнутися не встигла, як двері її квартири зачинилися за плечима.

— Униз! — скомандував гер Отто, вказуючи на погано освітлені сходи.

Вона слухняно рушила вперед. «Про що іще його запитати?» — шалено крутилося в голові.

Гер Отто всадовив її в непоказне, заляпане болотом авто, наче він увесь день ганяв заміськими дорогами. Завів мотор і рушив.

— Ну, які ще будуть запитання? — поцікавився він, спостерігаючи, як Едіт роздивляється свою світлину у новому паспорті.

— Звідки все це? — вказала вона на документ. — Звідки у вас усе необхідне для мене?

— Забагато питань не по суті, — відрізав гер Отто. — Ти не така вже й розумна, Едіт, якщо не можеш сама допетрати відповіді на такі прості запитання. І доки я рятую твою гарненьку дупку, ти мала 6 виявити до мене бодай краплю вдячності.

— Я… я просто хочу знати, — проказала Едіт тремтячим голосом. — Чому ви рятуєте мене, а не, скажімо, гера Айсмана чи когось іншого з підпілля, важливішого… Цей паспорт, гроші…

Гер Отто невдоволено пхекнув.

— Вважай це нашою інвестицією в тебе, Едіт. Але не турбуйся, в Лондоні ти усе дуже швидко відпрацюєш. У тебе є здібності, тому твій порятунок у пріоритеті.

Вона потерла руками обличчя, повернулася до чоловіка.

— Увесь цей час ви спостерігали за мною? Слідкували?

— Увесь цей час ми спостерігали за тобою. Слідкували, — луною ствердно повторив він. — І що далі?

— Скажіть бодай, що я маю робити у тому Лондоні. На кого я відтепер працюю?

— На радянську розвідку, — коротко відповів він. — Ти ж мріяла саме про таку роботу, чи не так?

— Тобто… — Едіт відчула, як її горло стискає спазм.

— Ти працюватимеш на радянську розвідку… Що не зрозуміло? Погодься, це краще, ніж зазирати в дупу геру Айсману та швендяти тими нетрями з туберкульозниками. До того ж, боюся, зазирати у дупу від сьогодні не буде кому…

— Але моя згода… — вискнула Едіт. — Ви її навіть не питали!

Гер Отто різко натиснув на тормоз.

— Іди до дідька! Швидко! — гаркнув до неї розлюченим звіром. — Забирай свої манатки і йди! Повертайся до своєї квартири і чекай, поки по тебе прийдуть! Якщо так, я не рятуватиму твоє нікчемне життя. Пішла-а-а! — крикнув голосніше.

Далі відчинив дверцята автівки і штурхнув Едіт у плече.

— Я скажу, що помилився у тобі. А ти здихай, трясця твоїй матері, дурна суко!

Його стриманість кудись поділася.

Едіт із жахом побачила, як загострилися риси обличчя гера Отто. Уся та нордична стриманість і чарівлива галантність зникли. Поряд із нею сидів розлючений чоловік.

— Ну? — перепитав він суворо.

Вона обвела поглядом простір перед собою. Як можна було у таке втрапити? Що робити?

Зрештою… нічого з того, що її не влаштовувало 6, він і не пропонує. Документи, гроші, Лондон… Робота на радянську розвідку…

Едіт ковтнула повітря і наляканим звірятком подивилася на гера Отто.

— Спам’яталася? — запитав він уже тихіше.

Потягнувся повз неї, зачинив дверцята, завів авто і рушив далі.

Він віз її на якусь віддалену, заміську станцію, куди потяг із Відня прибуває і стоїть півгодини, поки залізничний персонал робить свою роботу. Більше не озивався до самої залізничної станції, тільки мовчки кермував, вдивляючись у