Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

Тільки-но вони під’їхали і гер Отто припаркував авто, прибув і потяг.

— Я проведу тебе, — проказав він. — Їхатимеш у купе сама, тебе ніхто не турбуватиме. Провідник — наша людина. Розслабся і відпочивай. Зрозуміла?

— Так… — прошепотіла Едіт. — Усе зрозуміла.

— От і добре… Пішли.

— У вас майже півгодини… — провідник узяв із рук Едіт квиток, глипнув на нього, потім приязно усміхнувся і допоміг їй піднятися до вагону. — Щоб попрощатися, — додав він геру Отто.

— Чудово… — відповів той.

Знайшов її купе, відчинив двері і впустив Едіт поперед себе.

Вона завмерла, розгублена, збентежена, якась заніміла.

— Ну… Едіт… — тихо проказав гер Отто, зачиняючи за собою двері. — Що ще не так? Говори швидко.

До речі, у тебе ще є час передумати, вийти з потяга і пішки… до Відня. Бо назад я таку навіжену не повезу.

— Усе відбувається надто швидко… — сказала вона. — Я не встигла…

— Що? Послати телеграму батькам? — гмикнув він. — Не турбуйся, я зроблю це за тебе. Завтра. І не здумай слати їм листівки з Лондона. Ніхто не має знати, що ти там.

Едіт повернулася до свого дивного рятівника.

— І все ж таки — хто ви?

— Ти знаєш те, що маєш знати. Більше тобі нічого знати не потрібно, — відповів чоловік і його карі очі лукаво зблиснули. — Але якщо ти вважатимеш мене своїм янголом-рятівником, мені це леститиме.

— Ми ще побачимось? — запитала Едіт несміливо.

— А ти цього хочеш? — криво усміхнувся гер Отто. — Ні, не побачимось, — додав за мить. — Я й так із тобою занадто довго панькаюся.

— Може… ви якось приїдете до Лондона… — Едіт прикусила язика.

— Ну, ти геть дурненька… — гер Отто підійшов ближче й обійняв її за плечі. — Але… хто знає? Подивимось… як воно піде.

Він зробив рух, наче був готовий повернутися і йти собі геть.

— Зачекайте… — Едіт раптом упіймала його за руку.

— Що ще? — запитав він, зробивши крок до неї і опинившись занадто близько. У його карих очах знову зблиснув той самий лукавий вогник: — Хочеш мені віддячити за свій порятунок?

Вона нічого не відповіла.

— Просто будь у Лондоні хорошою дівчинкою, — сказав чоловік. — Цього з мене досить.

— То ми більше не побачимось? — знову запитала Едіт.

Він раптом обійняв її, притиснув до себе, накрив губами її губи. Його поцілунок пахнув м’ятною свіжістю, а шкіра — стриманим чоловічим парфумом. Від його несподіваних обіймів і пристрасного поцілунку Едіт завмерла.

— Ну… — прошепотів він їй у вухо, обдавши гарячим подихом шию. — У нас ще є трохи часу… Якщо ти хочеш саме цього…

У неї не було сил відповісти. Гер Отто потягнув край її спідниці вгору, притиснув Едіт усім тілом до стінки купе і взявся розстібати пояс на своїх брюках.

— Ну… Хочеш? — повторив він знову. — Не буду ж я тебе ґвалтувати…

— Хочу, — видихнула Едіт, сама дивуючись тому, що каже.

— Добре… — хрипко проказав чоловік. — Все одно ми більше ніколи не зустрінемось.

Його губи ковзнули по її шкірі, лівою рукою він досить вправно розстебнув ґудзички жакета, далі блузку, намацав під нею груди і до болю стиснув їх долонею.

Їй захотілося стати навшпиньки, дотягнутися до його губ і дивовижних карих очей поцілунком, та він випередив…

Вона незчулася, як знову опинилася ногами на землі, задихаючись від божевільної насолоди. Розхристана, знесилена, зі скуйовдженим волоссям, розстебнутою блузкою і задертою спідницею… Та їй було байдуже.

А він за якусь мить був знову бездоганно одягнутий, заправлений, наче нічого й не сталося.

— Оце так прощання… — видихнув гер Отто. Кинув поглядом на годинник. Вагон шарпнуло… — Будь розумницею, Едіт! — проказав, цілуючи її знову у губи. — Шкода… — проказав відривисто. — Можливо, ще побачимось. Колись. Пора…

Він зник за дверима, і вона не піднімалася, щоб визирнути у вікно.

З очей потекли сльози.

Вагон знову шарпнуло. Ще мить… і потяг рушив.

Вона плакала, сама не розуміючи навіщо.

Так-сяк поправила зачіску й одяг, попросила у провідника чаю з лимоном і трохи бренді. Потім ще трохи бренді і чаю.

До Лондона Едіт прибула, не пам’ятаючи особливо ні поїздки потягом, ні того, як пересідала на корабель у Дьєппі, ні того, як пливла через Ла-Манш до Нью-Хейвена. Усе робила механічно.

Вийшла з потяга якась задерев’яніла. У руках — маленька валізка з тим необхідним, що встигла зібрати вдома.

Куди йти? Що робити?

Її знудило просто на пероні, ледве встигла добігти до найближчої урни зі сміттям. Чи то від утоми, чи від надлишку емоцій… А якщо раптом… Та ні, не можливо так швидко…

Відчуття реальності повернулося разом із тягучим болем унизу живота. Дякувати Богу, у неї почалися місячні.

Зараз їй потрібно винайняти номер у готелі і привести себе до ладу. А завтра, коли вона виспиться і пообідає, підшукає собі житло. Пристойне, як радив її несподіваний коханець, гер Отто. І чекатиме, поки на неї вийде зв’язковий. Зробить усе, як він казав.

І все ж згадка про спонтанне, безсоромне єднання з гером Отто у потягу була дивно приємною. Приємною попри запізнілий страх завагітніти, емоційну втому й спустошеність, пронизливий біль через місячні, який спромоглася загасити склянкою міцного джину. З тією згадкою Едіт і заснула у скромному номері готелю.

А прокинулася іншою — оновленою, бадьорою.

Уже за кілька днів вона мешкала на одній із затишних зйомних квартир пансіону трохи північніше Бейсуотер-роуд.

Едіт не відчувала ні у чому потреби — коштів вистачало.

Ще за тиждень у Ріджентс-парку з нею зустрівся той, про кого їй говорив гер Отто — зв’язковий лондонської «нелегальної» резидентури, й Едіт Сушицька розпочала свою роботу на радянську розвідку.

Ця робота не йшла ні в яке порівняння з тим, чим вона займалася у Відні, працюючи у комуністичному підпіллі. Вона наче піднялася на кілька щаблів, сягнула тієї, незримої оку простих австрійських партійців, еліти професіоналів…

У Лондоні перед Едіт стояло єдине завдання — знаходити можливих кандидатів для вербовки, зацікавлених у співпраці з радянською лондонською резидентурою; змістовних, освічених, цікавих, амбітних людей…

Скоро Едіт перевершила саму себе, бо за кілька місяців доля на британській землі усміхнулася їй ще ширше.

Спілкуючись із можливими кандидатами на вербовку «поміж краплями», Едіт Сушицька зуміла закрутити голову добропорядному англійцю, доктору медицини Алексу Тюдору-Харту, який щиро співчував Комінтерну, і зовсім скоро стала місіс Едіт Тюдор-Харт, законною дружиною шанованого лондонського лікаря.

Тепер вона могла жити так, як їй заманеться, і прикриттям для своєї підпільної роботи вибрала досить елегантне заняття — відкрила фотостудію, що спеціалізувалася на виготовленні дитячих портретів.

Колишня Едіт Сушицька зникла назавжди і тепер