Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

гер Отто фон Фраузе нізащо не упізнав би у цій витонченій англійській леді дівчину, яка знімкувала убогих мешканців віденських нетрів, за якою він місяцями вів спостереження, аби переконатися, що вона годиться для більш змістовної роботи, ніж безглузда агітація віденського комуністичного підпілля, з якою пристрасно кохався у купе потяга за півгодини до його відправлення, піддавшись раптовому сплеску почуттів — вперше і, сподівався, востаннє, бо мав надію, що їхні дороги, навіть попри найжагучіше бажання усе повторити, ніколи більше не перетнуться.

* * *

Коньяк у прозорому кришталевому келишку на тлі полум’я видавався дорогоцінним топазом. Вигравав благородними горіховими відтінками у руці старого Сеймура, а той не поспішав його смакувати, наче занурився у якісь свої думки чи спогади…

Сидів, присунувши крісло до каміну, одягнутий у просторий домашній кардиган, що, подібно до вірного собаки, чекав на свого господаря тут, у шафі його спальні у лондонського маєтку: оксамитовий, синій із чорним коміром, не побитий міллю, абсолютно пристойний, такий, наче його тільки учора пошили по фігурі Шведового тестя. Вочевидь, Сеймур не змінювався суттєво за час перебування у Стамбулі — не гладшав і не худ, тому і решта його елегантного, стриманих кольорів добротного одягу, який покоївка для нього провітрила й напрасувала (власне, робила це кожних три місяці), була до послуг господаря, що повернувся зі Стамбула додому лише з невеликою валізкою.

Уже немолодий, втомлений довгим переїздом, Річард Сеймур навіть із виду не скидався на того, ким був насправді — на людину, яка усе своє життя присвятила шпигунським іграм далеко від батьківщини.

Амплуа залюбленого у свою справу дивакуватого археолога, простацький, а іноді і зовсім кумедний вигляд приховували його гострий розум, набуту за роки роботи у розвідці спостережливість, уміння бачити, аналізувати й робити висновки швидше, ніж їх зроблять інші. Відділяти головне від другорядного у хитросплетіннях шпигунських ігор, а у тому головному уміти знайти пріоритет для нього було просто, наче лузати соняшникове насіння. Лавірувати між вимогами лондонської контори та реальними потребами стамбульської резидентури, вибивати на то фінансування, провадити роботу так, щоб для усіх союзників бути за першого друга і порадника, а для себе чітко фільтрувати людей, їхні слова та вчинки; уміння, як говорив сам Річард Сеймур, «їсти слона частинами» допомагало йому залишатися незмінним і незамінним щоразу, коли очолити стамбульське бюро знаходився молодший кандидат.

Він умів кожного збити з пантелику. Сеймура ж ніхто збити з пантелику не міг.

А далі він вкотре демонстрував усе ті ж упевнені результати, що і десять чи п’ятнадцять років тому: чіткі розвіддані, які надавала його стамбульська резидентура, аналіз перехопленої інформації союзників і ворогів, бачення причинно-наслідкових зв’язків та картини в цілому. Зв’язки, запасні зв’язки, запасні зв’язки зв’язків, розгалужена мережа реальних агентів, яку він створив не за одне десятиліття, та купа обманних, фальшивих ходів, у хитросплетіннях яких знався тільки він один; насиджене поле для гри від Стамбула до Туманного Альбіона, з якого вибити Сеймура було неможливо.

Для МІ-6 він був безцінним «золотим запасом». Тож у Лондоні усе це додавало йому ореолу легенди.

Він написав, що у справах прибуде на кілька днів до Лондона, але одразу зазначив, що зупиниться у готелі, щоб не створювати зайвих клопотів Елізабет. Лише хоче побачитися з онучкою, має справу до Марка та візьме дещо з одягу, бо волочити набиті лахами валізи із самого Стамбула — то повна дурня.

Звичайно, Ліза обурилася, а Марко назвав вкрай ненормальним той факт, що батько його дружини мешкатиме у готелі замість того, аби провести якийсь час із ними, у комфортній домашній обстановці. Тож старого Сеймура, тільки-но він переступив поріг свого будинку, ніхто ні до якого готелю уже не відпустив.

І ось після вечері, чи як то водиться у англійців — пізнього обіду він сидів перед каміном у своєму домашньому кардигані і вдивлявся у вогонь так пильно, ніби читав у полум’ї лише йому одному зрозумілі таємні послання. Що він бачив у тому вогні? Своє минуле життя у цьому просторому домі? Втрачені шанси, розбиті надії? Образ жінки, яку шалено кохав, але стосунки з якою з легкістю проміняв на роботу?.. По суті, зрадив її кохання, не виправдав довіри, не зміг бути поряд із нею навіть в останні хвилини її життя!

Його раптом із головою накрив жаль за незворотністю того минулого, прожитого і пережитого.

На якусь мить Сеймуру здалося, що єдине, для чого насправді він повернувся на кілька днів до Лондона, — то це для того, щоб знову пустити під укіс майбутнє. Цього разу — майбутнє рідної доньки.

Це ж треба, як усе повторюється! Наче у долі не було інших варіантів, наче для цього розкладу не існувало інших карт…

Звісно, можна залишити усе як є і це майбутнє буде врятоване. Він збереже для Елізабет родину. А можна… одне слово його давньому другу, Селфріджу, і хто знає, чим усе обернеться!

Ні, він не хоче, щоб Ліз повторила материну долю.

До того ж Марко — інший, Марко не такий, як колись був він. У нього немає натури вовка-одинака. Для нього родина — те, заради чого він зверне гори, те, що додає йому наснаги і сили у найважчі миті… Марко не такий. Сім’я і робота для нього як два крила. А він, Річард Сеймур, прекрасно обходився і з одним.

Сеймур мовчав. Мовчав і Швед. Не хотів порушувати розмовою тиші. Пригадав, як тоді, у Стамбулі, Річард Сеймур сказав йому: «…Так буде не завжди. Роки йдуть, ви дорослішаєте, а потім… старішаєте, і згодом перетворюєтеся на літнього чоловіка — як я. З ревматизмом, поганим зором і сумними спогадами про свою бурхливу молодість. Але залишається ось що — розум! Тренуйте його, Марку! Не давайте себе перетворити суто у машину для виконання завдань. Навіть таких правильних, патріотичних. Думайте, аналізуйте і не запускайте себе ментально!»

Здається, думати і не запускати себе ментально — все, що він може у даній ситуації.

— Розповідайте, мій хлопчику, не мовчіть, — звернувся нарешті до Марка Сеймур. — Від самого вокзалу Ватерлоо, щойно ви мене зустріли на пероні, я помітив на вашому обличчі цю похмуру тінь. Ви хочете мені щось сказати. Я уважно слухаю. Хоч і здогадуюся, про що піде мова і що вас гризе.

— Та, пусте, — відмахнувся Марко. — Розберуся сам.

— Ні, сам ви не розберетеся, — заперечив Сеймур. — Бо, схоже, уже пішли думками у хибному напрямку. Власне, передчуваю, ви думаєте про те ж, про що я збираюся із вами поговорити.

Марко підняв здивований