Читати книгу - "Зібрання творів"

у камері стоїть пітьма,

як довга дума нерозгадна,

з якої продиху нема.

Реве літак. Рокочуть ринви,

іржава бляха деренчить.

О Боже, як набридло жить!

Які благі були б прориви

у потойбіччя! За горбом,

мов за шелом’янем, укрийся,

та перед тим іще утрися

дружини білим рукавом.

Стужіла мати десь стоїть,

прозора, ніби голосіння,

нашіптуючи: де ти, сину?

О Боже, як набридло жить!

А дощ іде. А дощ іде.

То й ти, бідо моя гримуча,

пролляйся – зразу, ніби туча.

І най святиться переддень,

кінець кінця, початок тиші

і безберегий цей спочин.

Бо чим життя од нас мудріше,

то тим миліший нам загин.

25.4.

* * *

Утік з казарми – і подався

світ за очі. Аби не тут,

аби забувся, запропався,

пірнув у смертну самоту.

Як моторошно в самосвіті!

Як страшно і нестерпно як!

Хто зизоокий і неситий

мене сторожить між гілляк?

Це ти, мій розпачу охлялий?

Ти, спроневіро? Муко, ти?

Чи ти, мій гніве розбуялий,

мене узявся стерегти?

Я вже пливу – безкраїм плавом

крізь ніч, і віхолу, й сніги,

і наростає без угаву

відьомська тиша довкруги.

Жасні погойдуються сосни

і ронять спередвічний скрип.

О вічносте! Яка ж ти тоскна.

Ти пахнеш сонцем, наче кріп,

і грієш вихололе тіло,

і багрянієш, мов одчай.

Коли ж крізь ніч і заметілі

засяє молода свіча

в вікні оснулому? Даремне:

і люд поснув, і світ поснув.

Ти тільки-но себе і чув

у цьому безгомінні древнім.

Ніхто, ніде і анізвідки

тебе не кличе, ані жде.

Високі кедри – як релікти,

що вік іде, мов сніг іде.

В брунатнім небі, за імлою,

зіходять зорі голубі.

Ти чуєш плач? То за тобою

голосить вічність. По тобі.

26.4.

* * *

Безмежне, чорне, вигоріле поле,

пооране, у вирвах і ярах.

Куди не глянеш – порожньо і голо:

оце крайобраз твій, мій вічний шлях.

Оце, душе, твоя сумна арена,

оце твій простір, пориве тугий.

Ти знову навертаєшся до мене,

хоча вже з біса збридів, дорогий.

Ані душі, ні просвітку довкола,

немов усесвіт смертю перепах.

Безмежне, чорне, вигоріле поле, -

прооране, у вирвах і ярах.

27.4.

* * *

Ізбоку ставши, тільки споглядай -

і світ тобі одміниться раптово,

і вилагідніє суворе слово,

і між долонь тріпнеться рідний край,

немов мале пташа, гаряче з туги,

живе – лише бідою. Між долонь

пойметься жаром раз, пойметься вдруге,

допоки згасне витлілий вогонь

отого обережного чекання,

що димом зійде, а не спалахне.

Та через нього чую струмування

тебе, і світу, й жалю, і мене.

28.4.

* * *

Кохана, щойно я дістав од тебе

у сто очей проглянутий папір:

що не рядок – то самота жіноча,

притуга, біль, і гіркота, і злидні,

і клопоти домашні, і журба,

і тепла ручка синова, і думи

опонічні, і погляд сторожкий,

і задуває вітер у гніздо

розорене (щоранку син питає

«Де ж наш татко?» І погляд наполоханий).

І ніч. І темінь. А усе – ждання.

І я почув тебе, моя любове:

і довгі роздуми, і спроневіри,

і нарікання (тьмяні вечори,

німотні стіни, дальні голосіння,

мов пересіяний далекий розпач).

Тож я почув тебе. І стало прикро -

і сили не стає. Бо справді – прогріх:

сама-одна, в старенькім пальтечку,

перелицьованому із старого

на добре витерте. А що ж бо я?

Живу-чекаю, нібито подосі

існую в межисвіті – скраю смерті

і скраю існування. І не знаю,

куди заноситься лиха година,

що зрабувала – вздовж і поперек -

мою стужілу вихололу душу.

Бо так: аж десь там – ти, а десь тут – я.

Та чую голос твій, сумний і тихий,

і чую образ твій, моя мадонно

в старенькій, витертій на ліктях сукні,

і чую стогін твій – саме зітхання,

і чую потайну твою сльозу.

А призвичаюйся помалу-малу

до цього щонайкращого з світів,

де щойно сніг і сонце і мороз,

а зараз літо, і трава й цвітіння,

і знову б’ють морози. Скільки років,

а все не доберу – яка доба.

Тож я почув тебе – і ніби скляк.

30.4.

* * *

І гамори, і гуркоти – нестерпно.

Втішається ошукане життя

із власних ошуканств. А порожнеча

за кілька кроків стала – і стоїть.

І чую й я, що вже не сам – а жертва

себе самого і сліпих бажань

піддатись вічній течії. Даремне.

Доходь самообмежень. То – причал.

Укритися. Сховатися. Втекти

у живосмерть. Не бачити. Не чути

і вирвати із серця тих мучителів,

котрі катують душу сподіванням,

а жити не дають. І час минає,

а з ним життя. І сонце вже на пруг

стає вечірній. Померки. Пітьма.

Безсонна ніч. Горить недремна лампа.

І божевільний пугач десь кричить.

І гамори, і гуркоти – нестерпно.

1.5.

* * *

Обшукано усі кутки спасінь.

І все – дарма. Не знайдено нічого.

Немає порятунку? Слава Богу!

Таки діждав останніх благостинь.

І слава Богу. І перепочинь,

раз не добитись рідного порогу,

своєму серцю учини облогу -

бо це остання із твоїх твердинь.

Тож твердни. Твердни. Твердни. Божа твердь

навчилася віддавна остигати.

Отак і ти