Читати книгу - "Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося"

Спробуй! Проживи цей тиждень так, ніби ти всім подобаєшся. Заходячи в кімнату, скажи собі подумки: «Усі мене цінують». Озиваючись до незнайомого чоловіка, думай: «Він бажає мені добра». Спробуй це навіть на тих, кому, на твою думку, не подобаєшся. Заведи балачку з колегою, яка нібито не в захваті від тебе, і скажи собі: «Я подобаюся цій людині, хоч би що неприязне вона сказала чи вчинила, це відбиватиме ЇЇ внутрішній стан і не стосуватиметься мене. Можливо, їй тривожно. Можливо, вона сама собі не подобається? Хай у неї все складеться добре». Спостерігати, як це змінює тих, хто тебе раніше дратував — ще одна чудова розвага. Спробуй проною, й подзвони мені негайно, якщо вона не діє.

Хоча… навіть не чекай цієї нагоди, її не буде, а я б воліла почути від тебе радше раніше, ніж ніколи.

Прекрасно! Я зустрічаюся зі своїм татом. Знову

вирахуй свій згубний сценарій

Уже кілька років я вчилася дбати про себе і почувалася прекрасно. Мій розум майже досяг стану спокою, я усвідомила, що маю ще й тіло, і тішила себе, доглядаючи за ним. У моє життя ввійшли чуйні та щедрі подруги, яких я тепер вважала своєю сім’єю. Тож я могла глибоко і полегшено видихнути «ЙЕЕЕЙ! МОЄ ЖИТТЯ ВЖЕ НЕ КОШМАР, А НАВІТЬ ДОВОЛІ ПРИЄМНЕ!» Це було для мене суттєвим досягненням, яке я вважала нездійсненним того ранку після мого двадцять п’ятого дня народження. Насправді й той день народження, і глибокі потрясіння мого жахливо-катастрофічно-безладного дитинства тепер видавалися такими далекими, ніби це відбувалося зовсім не зі мною. Певним чином так і є. Занедбана дитина потроху зцілилася й розквітла впевненою в собі, радісною, яскравою жінкою. Але одна крихітна й незначуща тема, в якій я ніяк не могла роздуплитися, лишалася. Я про кохання.

Усі стосунки, в яких я побувала за останні п’ятнадцять років, були моторошнувато подібні. Я знаходила собі, здавалося б, класного хлопця: з хорошою освітою, солідною посадою — все, як мені подобається. Але емоційно всі мої бойфренди були суцільним ходячим безладом, і наші стосунки закінчувалися катастрофою. Звісно, всі ми маємо травми, які приносимо у стосунки (в мене такого повна скриня, якщо не дві), та все одно я завжди западала на хлопців у розпалі емоційної кризи. Коли такий тип починав розпаковувати ручний багаж своїх зайобів, літак нашого кохання вибухав, охоплений полум’ям, навіть не рушивши злітною смугою в бік щонайменшого шансу на геппі-енд. Щоб ти розуміла, йдеться про таких хлопців, які в очікуванні коктейлю на першому побаченні могли вивалити на тебе: «Мій тато декого вбив… та не переймайся… він і собі віку вкоротив… у в’язниці… Я просто не уявляю, як мені впоратись із цим непереборним гнітючим відчаєм». НЕ ПЕРЕЙМАЙСЯ??? НЕ УЯВЛЯЄШ, ЯК ВПОРАТИСЬ ІЗ ВІДЧАЄМ? Та нам іще й хлібний кошик не принесли! Тобі не здається, що для Першого побачення це трошки занадто? Від першого побачення, знаєш, очікують «Чим цікавишся?» та «Скільки в тебе братів і сестер?» Здається, я вишукувала таких скалічених і загублених у чорних безоднях минулих травм чоловіків, які буквально фізично неспроможні були виявляти доброту чи приділяти мені увагу. Замість упевнених, самодостатніх хлопців, що розуміють свої потреби і тверезо оцінюють слабини — як от дівчата мого гарему, — мене чомусь притягували клінічні параноїки в перманентному стані загострення, нездатні подбати навіть про себе самих. Я ігнорувала всі ознаки того, що вони погані партнери, а натомість постійно сумнівалася в собі, марно силкуючись їм допомогти. А потім я щораз засмучувалася, коли стосунки не складалися. А вони не складались ніколи.

У двадцять дев’ять, коли більшість моїх друзів уже знайшли «свою людину», я почала зустрічатися з приємним, здавалося, але дуже пригніченим хлопцем Беном, який страждав на депресію. Тяжкий випадок, все як я люблю. «Підходящий» за всіма пунктами. Він був зреалізованим керівником у рекламному бізнесі й обертався в елітних колах. Навчався не лише в Гарварді, а й у Гарвардській школі бізнесу. Зневірився у своїй роботі, влаштував собі «перерву від життя» й мешкав із лабрадором на ім’я Нікола Тесла, — «єдиною людиною, що надавала сенсу його життю». Я вирішила не акцентувати на слові «людина». Хай там як, а Нікола Тесла ЛЮТО НЕНАВИДІВ Бена і тікав із кімнати, щойно той заходив туди. Я зроду не бачила, щоб тварина так не сприймала свого господаря. «Бачиш, навіть ті, хто люблять — тікають від мене», — побивався Бен. Одного вечора, коли ми дивилися у нього вдома телек, Нікола заходився кусати мене за руку і гавкати, щоб я злізла з «його» (Бенові слова) дивана. Я запитала, чому Нікола так жахливо поводиться. «Нікола кусає всіх, навіть мене, і його точно не можна підпускати до дітей… Ну, такий він уже є», — пояснив Бен, ніби так і треба. Коли я запитала, чи він не думав про те, щоб найняти кінолога і потренуватися з собакою, він скептично глянув на мене і видав: «Я не хочу змінювати його особистість. Якщо він хоче кусатися чи ненавидіти мене, це його спосіб самовираження». А ЩО ТАМ З ДІТЬМИ, БЕНЕ? Цього я вже не спитала.

Зустрічатися з Беном було черговим поганим «днем байбака». Я розуміла, що трохи дивно «рятувати» наші кількатижневі стосунки, але була така певна, що як приділю йому ще трошечки часу та уваги, то мій оптимізм і нещодавно віднайдена стабільність передадуться також і йому, і вуаля, нарцисична личина спаде, а з-під неї вигулькне мій принц. Я розвію злі чари та вирятую успішного, елітного Бена з його пригніченого, апатичного стану. Ще я розповіла Бенові, як терпляче підтримуватиму його в цій кризі майже середнього віку. «Ти чудова, — сказав він. — Але ти маєш знати, що я вганяю в депресію навіть свою психотерапевтку, тому дуже сумніваюся, що в тебе вийде краще, ніж у неї». «О, дорогий Бене, — подумала я, — ти просто ще не знаєш, яка я надзвичайна».

На одне з побачень я запросила Бена подивитися фільм разом із сім’єю моєї подруги Фіш. Тієї Фіш, із мого гарему, що підбила мене полетіти в Токіо. Щоразу, коли опиняюся вдома в її батьків, на мене спадає цілковитий і всеохопний спокій. Так наче мене накачали заспокійливим для душі. Їхній дім якийсь аж фізично гостинний. На дерев’яних коридорних стінах розвішені сімейні фото, майже в кожній кімнаті стоїть диван, що промовляє: «Сідай, розкажи про свій день!» А з її батьками ти відразу почуваєшся частиною родини. Коли я заходжу, її мама завжди вигукує: «Тарусю!» — а тоді обіймає й розпитує, як мої справи. З її татом я завжди раджуся щодо роботи, він одна з моїх Рольових моделей. Дім, де росла Фіш, саме місце