Читати книгу - "Мала, Олекса Мун (Alexa Moon)"

Бармен підсуває мені коктейль з напоєм, що горить, і я завмираю, не знаю що робити далі? Як пити цей напій із «пекла»? Не можу ж я просто ковтнути це дивну суміш?

— Пий і не думай ні про що! — на допомогу мені приходить Денис. Він хапає свій шот і вливає в себе, не боячись блакитного полум'я, яке лише секунду пестять його губи. Видовище не для слабкодухих, хочу я вам сказати. Я, мабуть, відмовлюся від дивного експерименту.

— На, — штовхаю шот у його бік, — можеш і мій випити. Я не настільки мазохістка, щоб вогонь ковтати.

Бармен хмикає і кидає на мене короткий погляд. Лише на мить, а потім знову починає натирати свої келихи.

— Знаєш, я відразу зрозумів, що з тобою легко не буде.

— І як же ти це зрозумів? — кричу хлопцю, який щойно мало не став співучасником спалення моїх нутрощів. — Дай ганчірку, — киваю на його серветку, якою він натирає тару, — кажуть у мене щось на лобі! Тягнуся йому на зустріч і помічаю пачку цигарок.

Бармен ловить мій погляд і вимовляє:

— Хочеш?

— Ти куриш? — гидливо кривиться мій супутник і одразу падає в моїх очах.

Я, повнолітня незалежна людина і маю право робити те, що захочу.

— Курю.

— Дівчині не личить паління.

— За великим рахунком, нікому воно не йде! Але краще вже курити, ніж бути зарозумілим снобом. Хочу! — це було адресовано барменові.

— Вань, підміни мене! — бармен прибирає убік склянку і простягає руку.

— Я мушу перелізти через стійку? — округляю очі.

— Тільки так, — кидає небагатослівний незнайомець. Мружиться, випробовує мене. Підштовхує на дурний вчинок. Через коротку сукню погано виходить залізти на барну стійку, але вже за хвилину, бармен хапає мене за талію, допомагаючи спуститися до нього вниз.

— Чокнута! — пирхає Денис і ковтнув мій шот, іде.

Іду за барменом. Через коридор ми виходимо на невеликий майданчик. На дах другого поверху. Тут нічого немає, крім пожежних сходів, що ведуть на дах третього поверху. Хоча ні, бляшана банка для бичків все ж таки є.

— Пані вперед! — бармен простягає відкриту пачку з висунутою сигаретою.

— Я сама підкурю!

— Звичайно, — передає мені запальничку.

Дивлюся на вогні, що розташувалися далеко.

— Тобі подобається працювати барменом? — не повертаючись запитую. Ніколи не розуміла, як можна працювати ночами?

— Скоріш за все так. Іноді трапляються кумедні екземпляри. Подобається за ними спостерігати.

— То ти колекціонер? — хмикаю й обертаюся.

Миттєво стикаюся із прямим поглядом. За секунду до мене доходить вся дурість мого вчинку.

Я, тупа ідіотка, добровільно залишилася наодинці з незнайомим хлопцем вдвічі більше за мене. Там, де мої крики не будуть чутно, з вимкненим телефоном в руці.

Затягуюсь. Вмить тверезію.

— Я навіть боюся уявити, які думки зʼявляються у твоїй голові, — сміється бармен, опускаючи погляд на своє взуття. — Здається, у них я кровожерливий ґвалтівник.

— Майже, — трохи розслабляюсь, бачачи, що він не робить жодної спроби підійти до мене. Непомітно затискаю кнопку увімкнення на телефоні. — Очевидно?

— Ага, — спльовує. — Але тобі пощастило, я лише хотів покурити.

Телефон у руці оживає і я сіпаюся від несподіваного звуку. Один за одним починають надходити повідомлення.

Поки я відволікаюся на численні повідомлення від Матвія не помічаю, як незнайомець зупиняється навпроти мене, височіючи величезною тінню.

— Валі додому, крихітко! — він заносить руку, щоб прибрати пасмо, що впало на обличчя. — Порада від доброзичливця, так би мовити. Тобі пощастило, що трапився Денчик, а потім я, але втретє не пощастить. — Хлопець чіпляє моє підборіддя, змушуючи дивитися прямо у непроникні очі. Такі ж зелені, як у Матвія. — Хороших дівчат тут люблять у найгіршому розумінні цього слова. Зрозуміла?

Киваю не в змозі вимовити й слова. Я в ступорі. Намагаюся прорахувати його наступні дії, але в мене нічого не виходить.

— Ну, раз зрозуміла, тоді пішли назад. Викличу тобі таксі. — Відступає і йде до дверей.

Підійшовши до неї зволікає, повернувши голову в бік, іронічно вимовляє: — Роль бармена так собі, а ось посада власника цього нічного клубу мене цілком влаштовує. — Підморгує і киває головою у бік відчинених дверей.

— Пані вперед! — повторює вже знайому фразу.

Несміливо прослизаю вперед і оглядаючись, стукаю підборами по кахлю.

Бармен посміхаючись, продовжує вирячитися на мене, змушуючи почуватися ніяково. Ось так в історію я влипла. Тепер я точно хочу додому. Його слова налякали мене і перед очима вмить з'явилися образи моїх викрадачів.

— Стій тут, — попереджає мене чи бармен, чи господар клубу, коли ми знову виходимо до барної стійки. — Я викличу таксі.

— Я попрощаюся з дівчатками, — торкаюсь його ліктя й одразу ж відступаю. Це сталося невільно. Я просто хотіла привернути його увагу, але бармен подивився мене таким поглядом, що захотілося провалитися крізь землю. 

— Я буду там! — киваю у бік столика, біля якого танцює іменинниця Ліда.

— Добре!

Бармен показує мені «цивілізаційний» вихід із-за стійки. Тепер я чіпляю його похмурим поглядом.
Серйозно?

— Просто хотів подивитися, наскільки ти відчайдушна? — сміється.

— Чи достатньо відчайдушна?

— Достатньо!

Закочую очі та прямую до компанії, з якої прийшла, зараз вона значно збільшилася, доповнившись чоловічими особинами.

— Лідо, — кричу іменинниці, намагаючись перекричати музику. — Я втомилася, поїду додому!

— Так, гаразд? Ще торта не винесли.

— Я не їм борошняне та солодке на вечерю! — намагаюся пожартувати.

— Вето? — лунає позаду мене знайомий голос і чиїсь пальці хапають за лікоть, розвертаючи. Переді мною стоїть Єфим.

Не можу вимовити й слова, я відступаю доти, доки не врізаюсь у когось.

— Що ти тут робиш? — Юхим мружиться і дивиться кудись за мене.

— Все в порядку? — лунає над головою голос бармена.

— Так!

У грудях так шалено стукає серце, що здається воно проб'є грудну клітку. Я так сильно ненавиджу його. Він неприємний мені. Огидний. Я ледве стримуюсь, щоб не накинутися на нього і не подряпати його обличчя. Але розумію, що сили наші не однакові. І мій порив виглядатиме безглуздо. Тому я обертаюся до бармена і тихо гарчу: