Читати книгу - "Науково-практичний коментар до Податкового кодексу України: в 3 т."

За додаткові обсяги стічних вод підприємств (не враховані договором), що надходять до міської каналізації, застосовується підвищуючий коефіцієнт до ставки екологічного податку в частині скидів забруднюючих речовин у водойми.

Підприємства, які здійснюють скид та не мають договору (або при закінченні терміну його дії), сплачують плату водоканалу в п’ятикратному розмірі встановленого тарифу за весь обсяг скинутих за час відсутності договору стічних вод[282].

Отримуючи скиди стічних вод і плату за скид стічних вод від підприємств, водоканали обчислюють і сплачують екологічний податок відповідно до розділу 8 ПК України.

240.1.3. У даному підпункті ПК України визначено, що суб’єкти, зазначені в п. 240.1. ПК України, набувають ознак платника податку за умови розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об’єктах, крім розміщення окремих видів відходів як вторинної сировини.

Досліджуючи терміни, які наявні в пп. 240.1.3 ПК України, зазначимо, що відповідно до ст. 1 Закону України «Про відходи» від 05.03.1998 р. № 187/ 98-ВР:

— відходи — будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворилися у процесі виробництва чи споживання, а також товари (продукція), що повністю або частково втратили свої споживчі властивості і не мають подальшого використання за місцем їх утворення чи виявлення і від яких їх власник позбувається, має намір або повинен позбутися шляхом утилізації чи видалення;

— спеціально відведені місця чи об’єкти — місця чи об’єкти (місця розміщення відходів, сховища, полігони, комплекси, споруди, ділянки надр тощо), на використання яких отримано дозвіл спеціально уповноважених органів на видалення відходів чи здійснення інших операцій з відходами;

— відходи як вторинна сировина — відходи, для утилізації та переробки яких в Україні існують відповідні технології та виробничо-технологічні і/або економічні передумови.

Термін «розміщення відходів» розкрито у пп. 14.1.223 ПК України, це зберігання (тимчасове розміщення до утилізації чи видалення) та захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об’єктах (місцях розміщення відходів, сховищах, полігонах, комплексах, спорудах, ділянках надр тощо), на використання яких отримано дозвіл спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері поводження з відходами.

Як зазначено у ст. 17, 34 Закону про відходи, суб’єкт господарської діяльності, у власності або користуванні якого є хоча б один об’єкт поводження з небезпечними відходами, зобов’язаний: мати дозвіл на експлуатацію об’єкта поводження з небезпечними відходами та мати ліцензію на здійснення операцій у сфері поводження з небезпечними відходами.

Слід зазначити, що органи ДПС до платників податків відносять тих суб’єктів, внаслідок діяльності яких утворюються всі види відходів[283] і спеціалізовані організації, що займаються збором (прийомом) відходів і здійснюють їх розміщення. Тобто має місце подвійне оподаткування, один і той самий об’єкт оподаткування обкладається двічі. При чому утворювачі відходів один раз сплачують екологічний податок самостійно, а другий — в ціні, яку сплачують спеціалізованим організаціям зі збору (прийому) відходів за їх розміщення.

У Верховний Раді України зареєстрований проект ЗУ «Про внесення змін до статті 14 Податкового кодексу України (щодо визначення поняття «розміщення відходів»)»[284], покликаний вирішити проблему подвійного оподаткування розміщення відходів. У ньому пропонується виключити з об’єкта оподаткування відходи, які зберігаються їх виробниками у спеціально відведених місцях чи об’єктах на строк, що не перевищує трьох місяців з моменту їх утворення до моменту їх утилізації чи видалення, або до передачі на договірних засадах спеціалізованим підприємствам для проведення їх утилізації чи видалення.

Податкові органи, аргументуючи нормами ПК України, до платників екологічного податку відносили також житлово-комунальні підприємства (ОСББ, ЖБК, ЖЕК). Об’єктом та базою у цих суб’єктів є відходи (в тому числі небезпечні, побутові, інші, які утворилися у процесі діяльності та підлягають утилізації чи видаленню), що тимчасово розміщуються (зберігаються), незалежно від терміну, до їх передачі на утилізацію або розміщення іншому суб’єкту господарювання (комунальному або спеціалізованому підприємству тощо) в місця видалення відходів[285].

Слід зазначити, що профільні міністерства мали іншу думку щодо цього питання, аргументуючи це тим, що ключовим у визначенні терміна «розміщення відходів», наведеному в пп. 14.223 ПК України, є отримання дозволів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері поводження з відходами на використання місць розміщення та тимчасового розміщення до утилізації або видалення відходів. А на цей час законодавством не передбачено отримання дозволу центрального органу виконавчої влади у сфері поводження з відходами на зберігання побутових відходів у контейнерах чи на контейнерних майданчиках для побутових відходів[286]. До компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища не віднесено питання надання вказаних дозволів (відповідно до ст. 23 ЗУ «Про відходи» (повна назва наведена вище). Крім того, відповідно до Закону України від 19.05.2011 р. № 3392-VI «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності» такий документ не включено до переліку документів дозвільного характеру