Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Дитя песиголовців 📚 - Українською

Читати книгу - "Дитя песиголовців"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дитя песиголовців" автора Володимир Костянтинович Пузій. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 77
Перейти на сторінку:
дуже смачно, так). Потім Еліза пішла до себе, читати, мабуть; трохи згодом клацнув вимикач.

Марта пила чай, ліниво гортала новини й думала, як би змусити себе робити уроки. За останні кілька днів вона їх колосально запустила; звісно, й позвалювалося на неї одразу багато всього, тільки кого це турбує? «Баумгертнер, чому ти не приготувала алгебру?» — «Ми їздили вчора до однієї відьми в Чуряни-Щуряни порадитися щодо мого неживого батька, ну і потім нас затримали єгері, а одна моя книга перетворилася на порох, — от, власне, тому». — «Тоді, ясна річ, інша справа, чому ж ти одразу не сказала! Наступного разу здаси. Якщо, звісно, тебе не викрадуть Великі Каналізатори».

Вона відчула, що починає засинати, сказала собі: забий, один раз у житті прийдеш без домашки, зате виспишся, роздягайся і лягай, — але тут пролунав дзвінок, хто б це міг бути, і о дев’ятій вечора, невже Будара, гладкий придурок, приперся, щоби що — Елізі мізки компостувати — чи, може, мені? — зараз я йому вискажу, зараз він у мене…

Але це був не Будара. Це був батько.

— Привіт, — сказав він. — Ти не телефонувала, і я вирішив, що просто приїду. Ти готова?

— В сенсі? — позіхнула Марта. — До чого готова?

— Ти хотіла, щоб ми сходили до твого Штоца. Я приїхав. Ходімо?



Розділ 12

Три угоди за ціною однієї

— Скажи, що б ти зробив, якби вдалося все… ну… повернути? Все переграти, відмотати назад — розумієш?

Штоц жив за три квартали від їхнього дому — простіше було дійти пішки, ніж чекати на маршрутку. До того ж батько тепер не дуже любив їздити транспортом. Та й людей він, у принципі, не дуже тепер любив.

— Переграти? — уточнив він. — Що ти маєш на увазі?

Марта промовчала — озирнулася, щоб упевнитися, чи не здалося їй. Вони йшли дворами, і вже хвилини три, а то й довше начебто за ними сунули троє парубків. Облич вона не бачила — та й узагалі не була впевнена, що це саме парубки, а не, наприклад, дорослі жінки. У руках кожен тримав по кийку.

Марта згадала попередження Будари («на вулицях сьогодні вам нічого робити»), але тут-таки сказала собі: це хіба попередження? Жодної конкретики, жодного факту. І до речі, він же хотів, щоб я переказала його слова Штоцу — то от, будь ласка, переказуватиму. Навіщо чекати до завтра, якщо час аж так піджимає?

— Марто?

— Що? А, так… Переграти — ну, в тому сенсі, що… якби в тебе раптом з’явилася можливість стати таким, яким ти був до всього цього. До того, як поїхав за річку. Розумієш?

Батько крокував поряд — наче й не надто швидко, але Марті доводилося підтримувати неслабкий темп, щоб не відстати. При цьому вигляд мав такий, наче взагалі не стомлюється, навіть не засапався.

Хоча, сказала вона собі, чого б це йому — у мертвих дух не забиває, дуриндо.

Правду кажучи, на цю авантюру Марта погодилася не всупереч Бударі з його попередженнями. І тим більше не для того, щоб попередити Штоца.

Просто — безглуздо якось виходило: стільки днів докучала батькові, а коли він сам згадав і прийшов — взяти й усе відмінити.

На додачу вона хотіла раз і назавжди розібратися із цими загадками навколо Штоца. Навряд чи буде краща можливість відверто спитати: пане вчителю, що ви зробили із Дроном і його сім’єю? І не намагайтеся пудрити мені мізки, ми з Паулем про все давно в курсі.

Хай би що він там знав, хоч би ким був насправді — він не насмілиться погрожувати Марті при батькові.

А от торгуватися — чому б і ні?

Ну ж бо, хай щось запропонує — а ми поміркуємо, зважимо…

Тут вона збагнула, про що думає, — і похолола: ти це всерйоз, Баумгертнер? Штоц, може, вбив Дрона з його батьками, а ти готова із ним торгуватися?!

Вона подивилася на батька. Той простував, майже не дивлячись ні по сторонах, ні собі під ноги. І хоча ліхтарі тут горіли через один — жодного разу не перечепився.

— Розповім тобі дещо, — сказав він неголосно. — Ще до того, як ми потрапили у Середгір’я, — в учебці, щойно нас привезли, — тамтешній фенріх сказав: назад ви не повернетеся. Жоден із вас. Він сказав: у вас є два варіанти. Перший: перетворитися на солдатів. Другий: лишитися цивільними і вдягти цинкові костюми. У костюмах вас відправлять назад — те, що зможуть зібрати. Солдатами ви, може, виживете, але повертатися вам буде нікуди і ні до чого. Гіппель спитав його: який у цьому сенс, у всій цій війні? Чужа країна, чужа земля. Взагалі жодного шансу, що знову зробимо її своєю, це було ясно навіть нам: за часів Ради Драконових Зубів її якось примудрялися втримувати, але відтоді надто багато всього змінилося. Фенріх відповів: сенс у тому, що ви вже тут. Решта не має значення.

— Слухай, я ж зовсім не про те! Я про те, що, здається, є спосіб знову зробити тебе живим.

Батько подивився на Марту.

— Це, — сказав він, — тільки початок історії. Ми із Гіппелем і рештою знайшли третій варіант. У Середгір’ї дивні звичаї. Чим довше ми там були, тим ставало зрозуміліше: хоча б тому ми з ними ніколи не житимемо разом. Чужа країна, чужа земля. Можна торгувати, співпрацювати, але не більше того.

Він похитав головою, провів долонею по волоссю. Воно в нього й далі росло, і Марта подумала: треба якось попросити Елізу, хоча, ох, чи захоче Еліза його стригти?..

— У кожному селі, в кожному селищі, до якого ми потрапляли, у них обов’язково було по особливій старій бабі. Всі — сиві, спорохнілі, з гноєм в очах. Зазвичай вони сиділи біля колодязя й просто дивилися. Якщо гинули — все селище мстилося, хоч би чого це їм вартувало. Звісно, наші намагалися їх не чіпати. Ті, хто був у Середгір’ї давно, розповідали різні речі. Наприклад, подейкували, що старі ці насправді й не старі. Що вони — молоді панни, зі шкірою білою, наче шкаралупа першого страусового яйця, і ніжною, наче м’яка шкірочка під цією шкаралупою. Очі в них великі, білки сліпучо-білі, вії — наче махове пір’я у крилі орла. Ну й інше в тому ж дусі. Ми, ясна річ, розуміли, що діди сміються над нами, салагами, та все одно звучало це вражаюче.

Марта обернулася. Троє парубків пригальмували біля паркана, один розломив кийок на два — це виявився тубус — і витягнув згорток. Вони почали клеїти оголошення просто на паркан — один тримав, другий мазав, третій злодійкувато розглядався.

— Потім, — сказав батько, — ми відступали через одне селище… Тобто спершу ми наступали і йшли якраз крізь нього, а потім уже поверталися. І Гіппель почув плач.

1 ... 56 57 58 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитя песиголовців», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дитя песиголовців"