Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

462

Савченко В. Нарис боротьби війська УНР на Лівобережжі наприкінці 1918 та початку 1919 рр. // За державність. — Зб. 6. — Каліш, 1936. — С. 127.

463

Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917—1920). — К., 2007. — С. 105, 108.

464

Тинченко Я.Ю. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття 1917—1921 роки. — Ч. 1. — К., 1995. — С. 151.

Роберт Кош

Отже, спроба зробити заможне селянство міцною соціальною базою гетьманського правління і основою для нової армії зазнала поразки. Основною причиною цього дослідники вважають те, що з огляду на зміну політичної ситуації і посилення антигетьманських настроїв гетьман запізнився з проведенням козацької реформи465. Крім того, на думку З. Стефаніва, «…віднову козаччини в такій формі, в якій задумав її перевести гетьман, що вирізнював особливо заможних селян, а не громадян усіх станів за виняткові заслуги перед державою, більша частина українського громадянства зустріла неприхильно»466.

До цього слід додати, що прихильники відновлення козацтва не мали чітко продуманої моделі його відродження. Детальне й швидке розроблення проектів реформи не повинно вводити в оману — проектів справді було багато, але вони нерідко суперечили один одному, і жоден з них не пройшов перевірку практикою. Серйозною перешкодою формуванню козацтва була також протидія урядових кіл.

Про те, що козацька реформа навряд чи вдалася б, свідчить і сам П. Скоропадський: «Я, например, хотел создать казачество из хлеборобов, но в ответ на это какие только палки в колеса не вставляли мне великорусские деятели. Казалось, ясно — главный враг большевизм великорусский, и затем наш внутренний украинский. Для борьбы с ним нужна физическая сила. Создавать войско, конечно, хорошо, но это требует времени, а главное при создании армии, какие лозунги мог бы я дать. При царском режиме были: царь, вера и отечество. Единственный понятный крестьянству лозунг — земля. Насчет воли — они сами изверились что-то, но землю подавай всю. Что бы из этого вышло, предоставляю судить каждому. Я и решил эту необходимую силу создать из хлеборобов, воспитав их в умеренном украинском духе, без ненависти к России, но с сознанием, что они не те, которые в России стали большевиками. Я решил, группируя их сотни, полки, коши, перевести их в казачество или скорее возобновить старое казачество, которое испокон веков у нас было. Так как все эти казаки-хлеборобы-собственники, то естественно, что идеи большевизма не прилипали бы к ним. Я являлся их непосредственным главою; общность интересов заставила бы их быть преданными мне. Это страшно укрепило бы мою власть, и несомненно, что тогда можно было бы спокойно проводить и аграрную и другие коренные реформы. Но никто меня не поддержал; министры два раза проваливали проект, и в конце концов я сам провел это осенью и то в каком-то искалеченном виде, без всякого сочувствия со стороны министров и большинства старост, так что фактически ввести это в жизнь не представлялось возможным»467.

465

Полонська-Василенко Н. Історія України: 1900—1923 рр. — К., 1991. — С. 92; Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917—1920. — К., 1997. — С. 102.

466

Стефанів З. Українські збройні сили 1917—1921 рр. — Б. м., 1947. — С. 107.

467

Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917—1918. — Київ; Філадельфія, 1995. — С. 50—51.

Джафер Сейдамет

До цього слід також додати, що П. Скоропадський вважав, що в часи Української Держави в селах («в самих низах народа») було лише звичайне незадоволення деякими місцевими органами управління, але загалом ні озлоблення, ні невдоволення владою не було, а навпаки — зростала його особиста популярність. Це нібито досягалося саме тим порядком, який став проникати на село, а всі безчинства як з боку деморалізованих мас на селі, так і каральних загонів поступово припинялися468. Так він писав у спогадах уже часів еміграції. Вочевидь, гетьман не мав об’єктивної інформації про ситуацію в Україні та свої проекти будував на байках наближених до нього осіб, зокрема і генерального писаря, про заможне селянство, яке має «страшенно зміцнити» його владу.

На нашу думку, причини провалу козацької реформи подібні до причин невдач гетьманської влади з аграрними реформами. До того ж земельна реформа гетьмана і козацька були між собою тісно пов’язані. Науковці, які ґрунтовно дослідили та порівняли проекти аграрних реформ усіх державних утворень на українських землях у 1917—1921 рр., уважають, що «за умови стабільної політичної ситуації плани земельної реформи уряду П. Скоропадського були економічно ефективними і психологічно прийнятними для селянства. Проте революційні обставини, коли навесні 1918 р. селяни фактично здійснили переділ землі, не сприяли прийняттю ними більш поміркованих варіантів розв’язання земельного питання»469. Як зазначає Руслан Пиріг, «українське селянство, розбещене спокусами безоплатної «соціалізації» землі, не було готове психологічно викладати за неї свої кровні кошти. До того ж апокрифічність гетьманського режиму, підтримуваного окупаційними військами, потенційно таїла в собі можливість нових владних змін, а відтак — й експропріації куплених селянами земель»470.

468

Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917—1918. — Київ; Філадельфія, 1995. — С. 292.

469

Аграрна політика в Україні періоду національно-демократичної революції (1917—1921 рр.) / Ковальова Н. А., Корновенко С. В., Малиновський Б. В., Михайлюк О. В., Морозов А. Г. — Черкаси, 2007. — С. 103.

470

Пиріг Р. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси. — К., 2011. — С. 159.

Сулейман Сулькевич

Аналогічно можна пояснити і безперспективність створення гетьманського козацького стану. Загалом ідея полягала у формуванні бази для надійного і відданого гетьманові війська. У цьому сенсі козацькі проекти гетьмана не мали шансів на втілення в той час. Як видно з вищенаведених свідчень М. Омеляновича-Павленка, селянство цікавили козацькі права (зокрема, можливість легально мати зброю) і не було жодного бажання брати на себе будь-які обов’язки. Ще з 1917 р. селянство чинило опір сплаті податків, ігнорувало владу, бойкотувало місцеве само­врядування, принципово не сприймало приватну власність. Намагання гетьманської влади за допомоги окупаційних військ установити хоча б елементарний порядок (відновити дієву владу та самоврядування на місцях, змусити селян вносити податкові платежі, роззброїти населення) спричинили опір. У такій ситуації навряд чи варто було сподіватися, що знайдуться десятки тисяч селян-козаків, які добровільно візьмуть на себе зобов’язання віддано (а не ситуативно, на підставі мінливих прагматичних інтересів)