Читати книгу - "Називай мене Мері..."

— Та й то правда, — Віра вже не намагалася приховати розгубленість і переляк. — Є ідеї?

— Тепер нам кров з носу треба знайти Алісу Зайцеву. Що швидше, то краще. Витрусити з неї все, що вона знає про «Ольвію», й чому Мері так раптово вирішила зникнути. Я особа неофіційна, отже — поганий поліцейський. Ви — слідча, до того ж жінка. Еліс має тягнутися до вас. Разом розколемо дівчину.

— І?

— Маски-шоу в «Ольвії». Поліцейський спецпідрозділ в офісі «Яструба». Докази моєї непричетності до жодного зі злочинів. Як замісимо це тісто, у вашій квартирі приберемося разом.

Кобзар дивувався власній впевненості.

Схоже, вона перейшла на Віру.

— Не на ту вони нарвалися, — процідила. — Лякана-перелякана. Дзвоніть Еліс.

— Слухаюсь, бос.

— Не блазнюйте.

Кобзар набрав номер по пам’яті. Виклик пішов, відгукнулися після п’ятого, коли вже зібрався скидати. Голос грудний, та трохи задиханий, мовби дівчина поспішала:

— Так, — й відразу: — Хто це?

— Еліс?

На тому боці відповіли обережніше:

— Ми знайомі, мабуть. Раз знаєш, як мене називати.

Відразу на ти. Деякі висновки Олег уже міг зробити.

— Ні, Алісо Романівно. Особисто ми не знайомі. Ви ж Зайцева Аліса, правильно?

— Чекайте, — перескочила на ви. — Ви мене знаєте, я вас ні.

— База даних фонду «Ольвія». Там прізвище, ім’я, по батькові, контактний телефон.

— Ми ж наче домовилися. Чи щось помінялося?

Кобзар глянув на Віру, прочитав питання в її очах, хитнув головою.

— У нас із вами, Еліс, спільна знайома є. Тобто, була. Мері, Маша Запорожець.

— До побачення.

— Чекай! — гаркнув Олег, тепер уже сам тикаючи. — Не клади трубку, слухай мене уважно. Лишайся, де сидиш. Кажи адресу. Ми зараз приїдемо по тебе. Так розумію, ти в курсі, що сталося з Мері. Не хочеш повторити її долю — дочекайся нас.

Блефував. Бив навпомацки, намагався водночас намацати больову точку, налякати, зацікавити, знайти правильний підхід, дотиснути, як давно колись діяв на допитах.

— Я вже зібралася, — почув у відповідь. — Нам терміново сказали їхати до офісу.

— До якого?

— Так «Ольвія» ж! Робота за кордоном, документи оформляли, — тепер Еліс пояснювала, мов нетямущій дитині. — Казали, ще тиждень чекати. Тут наче в лісі щось здохло, негайно веліли пакуватися.

— Кому?

— Так нам же, дівчатам! Якщо ви знали Мері, повинні й про це все знати! Я сама захотіла, ясно вам? То Мері дурню впорола, знайшла пригоду на свою жопу! — схоже, на тому боці назрівала істерика. — Не знаю більше нічого й знати не хочу! Поїду звідси нафіг, набридло все, дістало!

— Телефон не вимикай! — вигукнув Олег.

— Ідіть ви всі лісом!

Короткі гудки.

— Що? — швидко спитала Віра.

— Манера розмови, — Кобзар говорив до неї, але думками вже літав деінде. — Зуб даю, вам доводилося по роду служби, як і мені, бесідувати з повіями. Особливий тип, стиль спілкування ні з чим не сплутаєш.

— Згодна. Тепер поясніть.

— Ризикую помилитися, тільки наша незнайомка Еліс — із них, тих самих, — коліщатка в голові крутилися шалено, ніби їх тільки-но щедро змастили. — У базі даних «Ольвії» переважно дівчата привабливої зовнішності. Не більшість, всі вони біженки, переселенки, без роботи й даху над головою. В них ніц немає за душею. Все, що могли, втратили. Яку пропозицію в подібних ситуаціях отримують найчастіше?

— Не може бути, — Віра кліпнула очима. — Навряд усе так просто. «Ольвія» вербує повій?

— Це можна легко перевірити. Групу дівчат мали везти на якусь роботу за кордон трохи пізніше. Раптом дали команду збиратися негайно, в авральному порядку, — Кобзар нервово потер руки. — Зранку ви провели свою розвідку боєм. У відповідь до вас навідалися незвані гості. Надибали ноутбук. Легко зайшли, пароль простий, зламати просто. Глянули, чим ми з вами цікавилися дві останні доби. Забили тривогу.

Вона знову взялася за телефон.

— Що хочете робити?

— Те, що збиралася. Дзвоню в поліцію, ставлю всіх на вуха.

Олег ступив упритул, стиснув Вірі руку.

— Стріляти треба в «десятку». Бажано не холостими. Робіть, що мусите. Тільки я спробую затримати конвой. Інакше вислизнуть, вирвуться далеко. Не знатимемо, кого й де шукати. Віро, дівчат не повинні вивезти далеко. Це свідки.

— Боляче, — наморщилася, він послабив тиск. — Розумієте, як все виглядає? Чоловік, оголошений в розшук, затримує групу людей і заявляє, що їх везуть у сексуальне рабство. А слідча, котра веде справу про серійні вбивства, дізнається про це від нього приватно. Розрив мозку.

— Усе складніше, — Олег пустив її. — Схоже, дівчата знають, куди й для чого їдуть. Еліс ляпнула — на те її добра воля. Складу злочину можна й не знайти отак відразу.

— Тим більше.

— Тим важче, Віро. Поліція не має підстав перешкоджати дівчатам і тим, хто супроводжує їх, мандрувати за кордон. Все оформлено чікі-пікі, даю гарантію.

— Коли так... смисл нашої розмови?

— Кажу ж вам: поліція не має жодних підстав. Я — маю. Хто поза законом, має право на все, — Кобзар не стримався, підморгнув. — Гірше мені не стане. Вліземо, закрутимо, там розберемося. Один хрін мені набридло нелегальне становище. Якщо вже став партизаном, треба ж починати війну у відповідь.

— Це яку?

— Партизанську, Віро Павлівно. Партизанську.

15

Взяв її машину.

Не заперечувала, прийняла стоїчно, як належить. Інших варіантів розв’язатися не бачили, тож Віра помчала на таксі в управління. Підняти на ноги начальство, пояснити на пальцях, що й до чого відбувається, запустити машину — на це потрібен час. Кобзар мусив тримати з нею зв’язок постійно, інформуючи про своє пересування.

Авантюра.

Але справді краще так, ніж далі ховатися.

Час нарешті робити дурниці, бо саме так можна перейняти ініціативу.

Олег рушив на Поділ, до офісу «Ольвії». Похмурий сльотавий березневий вечір уже вступив у свої права. Кобзар мав надію, що вдасться розібратися, за ким треба слідувати. Й вона чудесно виправдалася: вгледів під будинком білий мікроавтобус із помітною навіть у темряві фірмовою емблемою «Яструба».

Поруч товклися самі «яструби», в цивільному. Навряд чи через кордон так запросто пропустять гурт міцних чоловіків у камуфляжних одностроях. Вони не військові, збройні сили не представляють, всі інші виглядатимуть підозріло. На бійцях, котрі стежили за посадкою