Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

— У зоні сидять націоналісти. Вони прагнуть українській мові повертати її національний дух, хочуть очищати її від русизмів. Жиди це знають і не ображаються.

— Гаразд. Мені тут довго витлумачували, чого владу слід називати совітською, а не радянською. Справді, те, що принесли в Україну московські комуністи, не має нічого спільного з нашим словом рада, радитися, влада, яка формує державну волю способом обговорення, ради. Але якщо агітатор хоче досягнути найбільшого успіху в поширенні своїх ідей, він повинен промовляти до них зрозумілою їм мовою. Вживання незвичних для них слів — це спорудження психологічного бар’єра між слухачем (людьми) і агітатором, або ще по-другому: наче між мною і слухачем вставили забруднене скло.

— Пане Лук’яненко, повернімося від лінгвістики до зони.

— Ні, спочатку скажіть різницю між українцями й жидами, пане Андрушко.

— Що ви маєте на увазі?

— А те, що українці вивчають самі себе, а жиди себе знають. Їм не треба самих себе вивчати і вони вивчають нас: наші організації, наші програми, наші біографії.

— Це тому, що вони внутрішньо вже консолідовані на своєму Талмуді, а ми не консолідовані і шукаємо (виробляємо) спільну ідейно-світоглядну основу. Та повернімося до зони. Тут людей багато. Можна прожити десять років і всіх не знати (якщо не ставити собі завдання всіх вивчити): в’язні живуть у різних бараках, працюють у різних цехах, у різні зміни, зміни мають різне коло знайомих і тому вільний час проводять у різних закутках. А коли до цього ще добавити, що дехто на “побажання” кума і сам намагається обмежити спілкування і замкнутися у вузесенькому колі колег по роботі, то й виходить, що можна загалом не знати багатьох пожильців зони, — пояснив Андрушко.

— А хіба і такі є в нашому самостійницькому середовищі?

— Є. І то чимало. У слюсарній майстерні, куди вас перевели, є такий Микола Слюсарчук — типовий представник цієї категорії українських патріотичних в’язнів. Він обмежив спілкування до найменшого мінімуму.

— Я недавно почав працювати разом з ним і ще не встиг його пізнати. Хоч, далебі, перше враження на мене він справив добре. Мені він здався чоловіком, що в молодому віці пішов у повстанці, може, й не зовсім свідомо. По суті не кається, але більше не хоче боротися і тому всіляко уникає розмов із затятими націоналістами і удає із себе лояльну людину.

— Можна припускати, що в час слідства він дав підписку на співпрацю з КДБ і має обов’язок писати донос про кожну розмову з такими в’язнями, як ви. А не бажаючи писати доноси, він уникає самих розмов, щоб мати перед чекістом виправдання, чого не пише.

— За що він сидить? У нього строк 25 років.

— Я достеменно не знаю. Чув від інших, що він за завданням повстанської служби безпеки убив двох учительок, які дуже активно діяли супроти повстанців.

Ця легенда така.

— Пане Влодку, хочу вас перебити: як у вас із працею, мусите поспішати чи можете приступити до праці трохи пізніше?

— Я вчора на своєму верстаті зробив запас деталей і можу приступити на годину пізніше.

— Я теж сьогодні можу прийти до праці пізніше.

— Тож продовжимо, — каже Андрушко, — нашу бесіду. Отже, про вчительку з Сумщини.

А історія зі слів пана Андрушка була така. У Сумській області німці набрали ешелон молоді для праці в Німеччині. Дорогою, здається, у Львові, вчительці вдалося втекти з вагона. Кілька днів вона ховалася в місті, а потім пішла на села. Можливо, сподівалася на вчителювання, адже перед війною вона почала було вчителювати — викладала українську мову. Опинилася в галицькому селі. Люди прийняли на квартиру. Вона була молода, вродлива, роботяща і радо виконувала будь-яку роботу в господарстві. А коли село довідалося, що вона вчителька, то і запросили навчати дітей. Поступово стала неначе своєю. Національно-визвольний рух від 1941 року в цьому селі та поближчому терені розгортався на її очах. 1944 року німці відступили, і в село зайшла совітська армія. Військо переночувало, та й далі на захід пішло. А за військом прийшли комуністи, чекісти і взялися організовувати місцеву владу. Учительку викликали в район і запропонували стати директоркою школи в своєму селі. Вона відмовилася, посилаючись на відсутність адміністративного досвіду. За пару місяців її викликали нібито в райвідділ освіти, а насправді до районного чекіста і зажадали розповісти про селян, які пов’язані з повстанською війною. Вона сказала, що нічого не знає — їй, мовляв, східнячці, місцеве населення не довіряло. Кадебіст знав, що вона каже неправду і щоб притиснути до стіни, завів старого чоловіка з її села, поляка, який люто ненавидів українців. Той почав називати прізвища селян — прихильників повстанського руху, з якими учителька перебувала в добрих взаєминах. Коли ж поляк від розповіді чекіста звернувся до вчительки з вимогою розказати правду, вона плюнула йому в очі і облаяла негідником і сволотою. Чекіст погрозив їй відплатою і відпустив.

За тиждень надійшла телеграма з Сумської области від матері. Мати писали, що дуже тяжко захворіли і просили негайно приїхати. Учителька попросила директора школи тимчасово її замінити. І виїхала. На станції її зустріли чекісти і сказали, що з мамою все гаразд, а телеграму дали вони. І що тепер з нею зроблять, що захочуть, бо для школи — вона поїхала на Сумщину, на Сумщині вважають, що вона в школі. Насправді ж вона буде в закритій кімнаті під назвою “тюремна камера”. Там її тримали місяць. Цей місяць складався для неї з кількох окремих життів: десять днів її так мордували, що все змішалося й переплелося: день з ніччю, притомність з непритомністю, страшний біль у голові і всьому тілі і моторошність перебування на межі життя і смерті. За ці десять днів її мало допитували. Їй розповідали те, що вона далебі знала, і питали, чи підтверджує. Вона мовчала. Тоді її били, били, били… Води вона пила небагато, але до катаринки тягнуло часто. Її тіло, мозок, шкіра — усе було ніби не її, а чиєсь чуже. По камері вона ходила боса, зі ступнів її лущилася біла лупа і залишалася долі — вона не пізнавала себе.

Час від часу до неї в камеру заходила чекістська лікарка. Вона картала чекістів за тортури.